Замок Відьми Пустоти висів над прірвою, тримаючись на ланцюгах із чорного заліза. Повітря тут було гірким, як полин. Щойно вони перетнули міст, з туману виринула вона.
Відьма не була старою каргою. Це була жінка з волоссям кольору попелу та очима, в яких застигла вічна ніч. Вона тримала в руках кришталеву сферу — серце лісу, яке вона викрала в роду Нагаша.
— Прийшов за своєю смертю, останній змію? — процідила вона. — І привів свою людину, яка тепер навіть не бачить моєї сили.
Нагаш не відповів. Його тіло почало стрімко змінюватися, але Ельза бачила лише розмитий сірий силует. Вона чула страшний гуркіт, шипіння та свист магічних розрядів. Битва почалася. Нагаш у подобі велетня кидався на Відьму, але вона була невловимою, розчиняючись у димі кожного разу, коли його зуби мали зімкнутися на її горлі.
— Твоя іскра в дзеркалі була лише закускою, дівчинко! — крикнула Відьма, спрямовуючи потік чорного полум'я в бік Ельзи.
Нагаш закрив її собою, прийнявши удар на спину. Він впав, важко дихаючи, і його луска (яку Ельза лише відчувала на дотик) почала тріскатися.
— Нагаше! — Ельза кинулася до нього.
Вона притиснулася до його холодної шкіри і раптом зрозуміла: Аззар збрехав. Він не забрав її магію, він просто закрив її очі. Але серце... серце відчувало все. Вона стиснула кинджал із ікла змія.
— Ти думаєш, що якщо я не бачу твоєї магії, то я безсила? — вигукнула Ельза, підводячись. — Але я бачу твою порожнечу. А порожнеча — це ніщо!
Вона заплющила очі. Тепер, коли візуальний світ зник, вона почула справжній звук Відьми — це було тонке, противне дзижчання зліва. Ельза зробила різкий випад кинджалом.
Лезо пройшло крізь сферу, яку Відьма тримала перед собою. Пролунав вибух чистого світла. Смарагдова енергія, що була замкнена роками, вирвалася на волю. Вона пройшла крізь Ельзу, повертаючи їй зір, і вдарила у Відьму, розчиняючи її в повітрі, як ранковий туман під сонцем.