Розділ 1

Ранок після зустрічі в лісі видався дивно туманним. Ельза намагалася зосередитися на сніданку, але рука, якої торкнувся язик велетенської змії, досі приємно поколювала. Вона була звичайною дівчиною: любила малювати, допомагала мамі по господарству і зовсім не вірила в казки... до вчорашнього дня.

​Коли вона вийшла на ганок, щоб витрусити старий килимок, повітря навколо раптом стало густим і холодним. На перилах, закинувши ногу на ногу, сидів хлопець. Його чорне волосся відливало синявою, а шкіра була блідою, майже порцеляновою.

​— Ти... — Ельза ледь не впустила килимок. — Ти хто? Як ти сюди потрапив?

​Хлопець повільно повернув голову. Його рухи були настільки плавними, що здавалося, ніби в його тілі взагалі немає кісток. Коли він подивився на неї, Ельза відчула, як по спині пробіг холодок. Очі хлопця були не людськими: вертикальні зіниці на золотому тлі звузилися, вивчаючи її.

​— Ти врятувала мене, — сказав він. Його голос був тихим, але в ньому чувся дивний вібруючий звук, схожий на далеке шипіння. — Люди зазвичай тікають або хапаються за зброю. Чому ти допомогла?

​Ельза випрямилася, намагаючись не показувати, як тремтять її коліна. У неї не було магічного щита чи сили стихій, як у героїв легенд. Тільки власна впертість.

​— Бо ти страждав, — просто відповіла вона. — Мені байдуже, людина ти чи звір. Біль у всіх однаковий.

​Хлопець легко зіскочив на підлогу. Він підійшов так близько, що Ельза відчула запах озону та мокрого листу. Він був значно вищим за неї, і від нього виходила така потужна аура сили, що повітря навколо, здавалося, застигло.

​— Мене звуть Нагаш, — він простягнув руку і на мить торкнувся її підборіддя. Його пальці були холодними, як лід. — Мій рід не звик до доброти. Ми звикли до страху. Ти — перша людина за сто років, яка не здригнулася перед моїм поглядом.

​— Я просто не знала, що ти такий... великий, коли змія, — буркнула Ельза, намагаючись розрядити атмосферу.

​Нагаш ледь помітно всміхнувся, і на його шиї на секунду з'явився візерунок із смарагдової луски.

​— Моя справжня подоба ще більша, маленька людино. І ліс зараз наповнений тими, хто хоче завершити те, що почало коріння в ямі. Тепер ти — під моїм захистом. Хочеш ти цього чи ні.

​Він обернувся до лісу, і туман слухняно розступився перед ним, утворюючи коридор.

​— Йди за мною, Ельзо. Я покажу тобі світ, який не бачило жодне людське око. Але пам'ятай: не відпускай мою руку. Якщо ти загубишся в тумані без мене — ліс тебе не відпустить.

​Ельза подивилася на свою звичайну руку, потім на таємничий ліс. У неї не було магії, але була цікавість, сильніша за будь-який страх. Вона зробила крок вперед і вклала свою долоню в його холодну руку.

Нагаш стиснув її долоню, і Ельза відчула, як холод від його шкіри проникає всередину, але він не був ворожим — скоріше освіжаючим, як джерельна вода.

​Вони заглиблювалися в ліс, туди, де дерева ставали настільки велетенськими, що їхні верхівки губилися в небесній синяві. Туман навколо них почав світитися м’яким смарагдовим сяйвом. Ельза помітила, що квіти під ногами Нагаша схилялися, ніби вітали свого короля.

​— Ти сказала, що в тобі немає магії, — раптом промовив він, не обертаючись. — Але ти бачиш цей туман зеленим чи сірим?

​— Смарагдовим, — чесно відповіла Ельза, переступаючи через корінь, схожий на зміїний хвіст. — А хіба він не такий для всіх?

​Нагаш зупинився і нарешті подивився на неї. Його зіниці знову стали вузькими вертикальними рисками.

​— Для звичайних людей він сірий і смертельний. Вони б уже давно заблукали і заснули тут навіки. Те, що ти бачиш колір мого роду, означає... — він замовк, ніби зважуючи слова. — Означає, що твоє серце чисте від страху.

​Вони підійшли до високої скелі, вкритої густим мохом. Нагаш провів рукою по каменю, і той безшумно розійшовся, відкриваючи вхід у печеру. Але це не була темна і вогка діра.

​Коли Ельза переступила поріг, у неї перехопило подих. Стіни печери були вкриті кристалами, що світилися зсередини. Скрізь стояли стародавні скрині, з яких висипалися золоті монети, намиста з велетенських перлин та кубки, прикрашені рубінами.

​— Це все... твоє? — прошепотіла вона, боячись торкнутися бодай чогось. — Ти справді охоронець скарбів?

​— Люди так кажуть, — Нагаш пройшов до центру зали, де з-під землі било гаряче джерело. — Але для мене це лише блискуче каміння. Справжній скарб мого роду — це пам'ять.

​Він підняв із підлоги одну золоту монету і простягнув їй. На ній був зображений змій, що кусає власний хвіст.

​— Візьми. Це буде твій оберіг. Поки ця монета у тебе, жодна істота в цьому лісі не посміє тебе торкнутися.

​Ельза обережно взяла подарунок. Метал був дивно теплим. Вона подивилася на Нагаша, який тепер виглядав менш грізним у цьому чарівному світлі кристалів.

​— Нагаш, а чому ти показуєш це мені? Я ж просто людина. Я можу розповісти про це іншим... мисливцям.

​Нагаш підійшов ближче. Його очі опинилися прямо навпроти її очей. Ельза відчула, як її гіпнотизує цей погляд.

​— Ти не розповіси, — тихо, майже по-зміїному прошипів він. — Бо тепер ти частина цього лісу. І тому, що я бачу в твоїх очах те, чого немає в мисливців — солодку цікавість до темряви.

​Раптом ззовні пролунав гучний звук — ніби хтось вистрілив із гармати. Скеля здригнулася, і кілька кристалів упало зі стелі.

​— Вони знайшли вхід, — обличчя Нагаша вмить стало жорстким. Його шия почала вкриватися лускою, а пальці подовжилися, перетворюючись на пазурі. — Сховайся за джерело, Ельзо! Зараз ти побачиш, чому люди століттями обходили цей туман стороною.

Скеля здригнулася вдруге, і важкий гуркіт вибуху розірвав тишу печери. Ельза відчула, як серце калатає об ребра. Вона була лише людиною, без жодної іскри магії, і зараз відчувала свою вразливість як ніколи гостро.