Пролог

​Дощ у Туманному лісі ніколи не бував звичайним. Він приносив із собою запах сирої землі та старої магії. Ельза щільніше загорнулася в плащ, пробираючись крізь густі хащі. Вона шукала квіти для своєї колекції, але знайшла те, що змінило її життя.

​У глибокій ямі, заплутавшись у корінні, лежала вона. Величезна змія. Її луска виблискувала в сутінках, як розсип дорогоцінних смарагдів. Змія не шипіла. Вона дивилася на Ельзу великими золотавими очима, в яких було стільки болю й... благання, що дівчина не змогла піти геть.

​— Тихше, маленька... або велика, — прошепотіла Ельза, обережно розрізаючи ножем міцне коріння.

​Коли останнє путо було знято, змія повільно підняла голову. Вона торкнулася роздвоєним язиком руки дівчини, ніби запам’ятовуючи її смак, і розчинилася в тумані.

​Ельза повернулася додому, тремтячи від холоду. Але вночі їй наснився голос — холодний, як лісова річка, але солодкий, як мед:

«Ти врятувала господаря лісу, людино. Тепер твоя доля належить мені...»

​Вранці, вийшовши на ганок, вона побачила його. Високий хлопець у темному одязі сидів на перилах. Його рухи були плавною течією, а коли він підвів на неї погляд, Ельза завмерла. Це були ті самі золоті очі.

​— Мене звуть Нагаш, — сказав він, і його голос змусив повітря навколо завібрувати. — І я прийшов повернути борг.

​Ельза помітила, як на його шиї на мить проступила тонка зелена луска, яка тут же зникла під шкірою. Він не був людиною. Він був тим, кого всі боялися, але чомусь серце Ельзи забилося не від жаху, а від цікавості.