Сіанно, — Кеар торкнувся її плеча, — ти не зобов’язана знову йти в це одна.
Вона обернулася до нього.
— Я й не йду одна. У мене є ти.
У її погляді — рішучість. Але під нею Кеар відчував щось більше: страх. І водночас… надію.
— Вони знайшли сигнал у руїнах Вежі Архіву, — додав він. — Ми не єдині, хто його почув. Є ті, хто хоче використати його силу.
— Нові? — спитала вона.
— І старі. Одного з них називають Сірим Оком. Кажуть, він не повністю людина. Він — як я, але… без тебе. Без тепла. Лише… холодна ціль.
Сіанна стискала уламок кристалу в долоні.
— Значить, ми маємо дістатися до ядра першими.
— Якщо він справді створює нову свідомість, — додав Кеар, — ми можемо втратити не лише контроль. Світ, який ми щойно врятували, знову стане ілюзією. Але вже досконалішою. Без болю. Без вибору.
— Але і… без любові, — сказала Сіанна.
Угорі небо затягувалося темно-синіми хмарами. Вітер приніс запах озону — як завжди перед активацією нової сили. Пульс кристалу в її руці збігався з її серцем. Це був не просто сигнал. Це було пробудження.
— Готуйся, — сказала вона. — Ми йдемо вглиб. І цього разу — ми не просто рятуємо світ. Ми визначаємо, яким він стане.
---