Глава 27

   Олексій не помітив, як пройшов день і підкрадався час до початку аукціону. Він обіцяв подзвонити Дилії перед початком заходу. Діставши телефон, хлопець швидко набрав улюблений номер.
   — Алло. — Почувся рідний голос з того боку слухавки.
   — Привіт, Пташечко. Як ти?
   — Щаслива, чуючи твій голос. — Дилія усміхнулась і точно знала, що він це відчув. — А як підготовка до аукціону?
   — Через годину почнуть сходитись гості, а роботи у мене ще вдосталь.
   — Ти справишся. — Лагідно, але упевнено, прозвучав голос Дилії.
   — Дякую за віру у мене. — Його усмішка стала ширшою.
   Олексій невдоволено насупився, почувши чоловічий голос, з того боку слухавки. Проте змовчав.
   — Не дякуй за це. — Промовила Дилія. — Якщо у тебе багато справ… ми можемо поговорити після аукціону. — Запропонувавши це, Дилія гадала, що робить усе правильно, хоча їй так кортіло з ним побалакати.
   — Ти кудись поспішаєш? — теплі нотки кудись зникли, їх місце зайняв крижаний тон. — Можливо до Леонарда? Якого мені вже набридло чути поряд з тобою.
   — Олексію, ти що? Що ти говориш? — Дилія очманіла від зміни його настрою. — я ж тобі казала… — вона не встигла договорити, бо він випередив її.
   — «Ви лише друзі», я це чув купу разів. — Олексій стиснув щелепу.
   — Ти мене зараз ображаєш. — Спокійно мовила Дилія.
   — А ти мене ні? Де ти, там і він. — Розгніваний голос пролунав, наче грім серед ясного неба.
   — Взагалі то – це житло його кузини. — Захищалась вона.
   — Гарно влаштувався. — Промовив Олексій.
   — Заспокойся. Тебе напевно там усі чують. — Дилія увійшла до своєї кімнати і сіла на ліжко.
   — Мені байдуже, що мене усі чують… але не байдуже, що він біля тебе. — Гнів читався у кожному слові.
   — Я не хочу про це зараз говорити. — Дилія шмигнула носиком. — Я гадала, що ми перед аукціоном гарно поспілкуємось, я зможу тебе підбадьорити, а…
   — Вже підбадьорила… дякую. — Він зітхнув.
   — Знаєш, у мене не залізні нерви. — Крізь сльози сказала Дилія.
   — І я не хочу терпіти таку поведінку… моя дівчина не повинна проводити стільки часу з іншим чоловіком. Ти поводишся не гарно. — Сказавши це, він додав: — Поговоримо після аукціону. Я зателефоную.
   — Гарна розмова. Подзвонив. Образив. І тікаєш. — Дилія схлипувала, але все таки промовила: — Гарного аукціону.
   — Дякую. — Поклавши слухавку, Олексій ненавидів себе у цю хвилину. Його рука знову зависла над телефоном, але гордість не дала зателефонувати Дилії. В поганому настрої він пішов до невідкладних справ. Хоча розумів, що невідкладною справою – є розмова з Дилією. Він почувався настільки кепсько, наскільки може себе почувати повний козел.
   — Що таке? — зупинивши сина за лікоть, запитала мати.
   — Нічого. — Фиркнув він, а потім промовив: — Вибач. Я просто не в настрої.
   — Ти посварився з Дилією? — мамине серце ніби читало його душу.
   — Так… ні… це я бовдур до неї на рівному місці причепився… хоча… — Олексій швидко проговорив і важко видихнув.
   — Що сталося? Поясни мені. — Жінка ніжно усміхнулась, провівши теплою долонею по щоці сина.
   — Я ревную її. — Ледь зізнався він.
   — Це у вас з батьком сімейне. — Зітхнула вона і запитала: — Що ти їй наговорив? І до кого ти взагалі ревнуєш?
   — До її «начебто» друга. — Буркнув він, згадавши голос Леонарда. — Сказав, що вона поводить себе не гарно і багато проводить часу з тим….  тим… «другом».
   — А так і є? Чи ти це вигадуєш, як твій батько, коли був молодим? — брови мами зійшлись на переніссі.
   — Ти взагалі на чиєму боці?! — насупився невдоволено він.
   — На її. — Просто мовила жінка.
   — Ви мене з розуму зведете! — схопився він за скроні, які здавалось зараз вибухнуть.
   — Я тебе запитала, відповідай. Тільки чесно. — Наполягала мама, не звертаючи уваги на його знервованість.
   — Не знаю. — Зітхнув він. — Вона з ним працює і знає ще з тих пір, як вони навчались англійської. А зараз він допоміг їй влаштуватись у Парижі в ресторані свого дядька, а головне… — він зробив паузу, бо здавалось мозок закипає, — він поселив її у будинку своєї кузини. Уявляєш?!
   — А ти хотів, щоб вона спала на вулиці? Чи хотів, щоб вона обминала ту людину, яка їй допомогла влаштуватись на хорошу роботу. Якщо вона каже, що це її друг, - так і є. Якщо не довіряєш, це твої проблеми, а не її. Ти теж по роботі спілкуєшся з жінками, що тепер накажеш робити Дилії. Гадаєш вона не ревнує?! — мама тільки пальцем не махала перед його носом, але вичитувала, як мале дитя.
   — Мам! — Олексій обурився.
   — Скільки тобі років, Олексію? — риторично запитала мати.
   Хлопець не розумів сарказму і серйозно мовив:
   — Двадцять дев’ять.
   — Як ти гадаєш твій розум наздогнав вік?
   — Мам! — зрозумівши суть запитання, він ще більше обурився.
   — Що, ти мамаєш?! Ти образив дівчину. Вона всім серцем тебе кохає. Ми з батьком бачили, як вона на тебе дивиться. У її очах лише ти… так само, як і у серці.
   — Я бовдур.
   — Нарешті хоч одна розумна думка на свій вік. — Засміялась мати. — Перепроси у неї.
   — Обов’язково. — Усміхнувся Олексій. — Дякую мам. — Олексій міцно її обійняв і отримав такі ж міцні обійми навзаєм.
   Мама усміхнувшись, промовила:
   — Я до тата. — Вона підняла брови і запитала: — Сподіваюсь, ти знаєш, що треба зробити?
   — Знаю. Зараз це і зроблю. — Запевнив він.
   Жінка лагідно провела по плечі сина, а потім рушила на пошуки чоловіка.
   Олексій відійшов у бік, і сховавшись за стіною, швидко набрав номер Дилії. Довгі гудки не давали спокою його вухові, він злякався, що Дилія просто не хоче з ним говорити… і це все. Його серце калатало не лише у грудях, але і у скронях. Невже він все зіпсував? Невже це кінець? Хіба вона може так вчинити? Він бовдур і сам в усьому винен.
   — Кохана, візьми слухавку… благаю… — прошепотів він.

   Париж.

   Дилія плакала немов дитя, сховавшись у подушку. Біль розривав її груди. Як він так міг? Чому не довіряє? Чому? Вона ж кохає його усім серцем. Вона вірна йому і так буде завжди. Проте, для нього її слова пусті… Олексій чомусь не довіряє їй.
   Доки її серце розривав біль від нерозуміння, запитань та жодних відповідей – задзвонив телефон. Олексій?!
   — Алло. — Сумно промовила Дилія.
   Олексій голосно зітхнув і цим самим видав своє полегшення.
   — Кохана, Пташечко моя… пробач… пробач за усе, що я тобі наговорив. Ти ж знаєш, я без тебе жити не можу. — Швидко говорив Олексій.
   — Олексію… — Дилія витерла рукавом очі, та промовила: — Ти не довіряєш мені.
   — Довіряю… довіряю… — запевнив хлопець. — Діло не в тобі, а в мені. Це я ревнивий дурень.
   — Погоджуюсь. — Крізь сльози, усміхнулась Дилія і впала на ліжко.
   — Будь ласка, пробач мені, Диліє. — З болем у голосі і каяттям заблагав Олексій.
   — Я пробачаю. Проте, я хочу щоб ти зрозумів наскільки мені боляче. Ти часто почав мене звинувачувати… безпідставно! Наголошую на останніх словах. Я перед тобою нічим не завинила, а ти ні за що на мене кричиш. Останні слова – взагалі були не зрозумілими і образливими. — Горло стискав клубок.
   — Пробач. — Він кашлянув, прочистивши горло. — У мене параноя.
   — Тоді лікуйся. — Хихикнула дівчина.
   — Ти мої ліки. — Олексій незграбно запитав, намагаючись владнати конфлікт: — Вилікуєш мене?
   — Спробую. Дивлячись на тебе,… гадаю ти не безнадійний пацієнт. — Її сміх заполонив слухавку.
   — Обіцяю, що обійдемось без гамівної сорочки… замість пігулок – твої цілунки. — Олексій голосно ковтнув, згадуючи її солодкі вуста.
   — Сподіваюсь. — Витираючи рукавом сльози, Дилія звернулась на ліжку клубочком. Їй було сумно і трішки не зручно. Ця незручність була викликана сваркою, а тепер треба було вдавати гарний настрій.
   — До речі, можеш зайти на наш сайт, той, що я тобі показував… там є гарні речі… які будуть на аукціоні. — Олексій додав: — Я хотів би зробити тобі подарунок – обери щось з сайту.
   — Олексію, мені нічого не потрібно. — Дилії було б не зручно, говорити що вона хоче в якості подарунку. Невже він цього не розуміє?
   — Але я хочу. — М’яко сказав він.
   — Тоді сам і виріши. Добре?
   — Домовились. — Важко зітхнувши, Олексій промовив: — Маю йти.
   — Гарного аукціону. — Побажавши це, Дилія усміхнулась.
   — Дякую. — Ні на мить не загальмувавши, Олексій сказав: — Я кохаю тебе, моя Пташечко. — Йому так потрібно було це сказати і почути.
   — І я тебе кохаю, мій Олексію. — Її серце пришвидшило темп.
   — До зв’язку.
   — Так. Па-па.
   — Па-па.
   Поклавши слухавку, Дилія сховалась у подушку і розплакалась з новою хвилею. Її тіло здригалось від все нових і нових хвиль. Вони помирились, але осад – все таки залишився. Вона сподівалась лише на одне, що цей душевний стан мине… і завтра вона поговорить з Олексієм, як завжди – радісно. А зараз… зараз вона хотіла виплакатись. Такі сильні почуття – викликають не менший біль, коли сваришся і не ладнаєш з коханою людиною.
   Сховавшись ще глибше у подушку, щоб її не почули на першому поверсі Розалі та Леонард, вона ще дужче заридала. Бурхливість цих емоцій її лякало. Жодного разу у житті вона не відчувала такої потреби виплакатись. З горла виривається біль, але подушка вдало його губить у собі.
   — Можна? — пролунав голос Розалі, після постукування у двері.
   — Так, так… звичайно. — Швидко витираючи сльози, і сідаючи на ліжку, голосно сказала Дилія.
   Розалі увійшла до кімнати і невдоволено звела брови.
   — Що таке? Ти чого плачеш? — всівшись на ліжко без запрошення, Розалі схвильовано чекала на пояснення.
   — Трішки почубились з Олексієм, але вже помирились. — Намагаючись радісно усміхнутись, - Дилія зрозуміла, що ця спроба була невдалою. 
   — Через що посварились? — допитувалась дівчина.
   — Дрібниця.
   — Ця дрібниця зробила твої очі червоними, а подушку мокрою… Зізнавайся?! — наполегливий тон змусив Дилію відкрити рота.
   — Він ревнує мене до Леонарда. — Видихнувши ім’я друга, Дилія засоромилась від свого зізнання.
   — Бовдур, чи що? — вона похитала головою. — Хоча ні… це не запитання – він бовдур!
   Дилія насупилась.
   — Не ображай його.
   — Він заслужив.
   — Ми ж помирились.
   — Але чому він ревнує до Леонарда? — Розалі вляглась на бік, підперши своє обличчя долонею.
   — А чому чоловіки ревнують?! — Дилія розвела руки. — Тому, що і жінки…
   — Це зрозуміло, але чому? Ви ж з моїм кузеном друзі і це все.
   — А от Олексій все одно ревнує. Каже, що ми багато часу разом проводимо.
   — Ну це дійсно так. — Промовила Розалі, а вже потім зрозуміла, що бовкнула лишнє.
   — От, дякую! — Дилія заревіла знову і сховалась у свою схованку під назвою подушка.
   — Я не те мала на увазі. Заспокойся! — Розалі підвелась і сіла. — Я просто кажу, що зрозуміла хід думок твого «дурника».
   Дилія підвела обличчя і насупилась:
   — Він не дурник.
   — Добре, добре…
   — І що ж мені робити?
   — Нічого… усе мине. Йому просто важко, як і тобі. Ти ж накрутила себе Меланією і він також стосовно мого кузена. Проте, ви водночас розумієте, що для цього нема причини. Ви закохані… ви далеко одне від одного - і у вас на цьому підгрунті - їде дах.
   — Дякую, Розалі. — Зітхнувши, Дилія засміялась. — Гарне пояснення.
   — Знаю. Я завжди права. — Розалі встала з ліжка і потягла за руку Дилію. — Вставай! — іди умийся, а потім ми увімкнемо якусь комедію, візьмемо величезне відерце морозива – і гарно проведемо вечір. Зрозуміло?
   — Так.
   — Не чую?! — наставила вухо Розалі, повернувшись у бік Дилії.
   — Так! — голосно мовила Дилія і засміялась.
   — От і гарна дівчинка! Уперед до ванної – умивати своє заплакане обличчя.
   — Добре. Я швидко.
   — Я чекаю унизу з морозивом і фільмом. — Підморгнувши, Розалі вийшла з кімнати.
   Вже за десять хвилин, дівчата всілись на диван і почали свій вечір кіно.

   Львів.

   Аукціон був у самому розпалі, все проходило на вищому рівні. Олексій пишався тим, що вони з родиною зуміли досягти такого тріумфу. Шкода, що він не може зараз обійняти Дилію і за келихом смачного вина – порадіти цьому всьому. У грудях стиснулось від згадки про сварку і про його дурість. Вона найкраща дівчина у світі: красуня, розумна, вихована та вірна – це його скарб. Він усміхнувся сам до себе, згадуючи їхні солодкі цілунки на канапі у його квартирі. Коли йому важко на душі – саме ці спогади наповнюють спокоєм.
   Останній лот і завершення тріумфального та урочистого заходу.
   Пролунали оплески після подяки його батька – це означало, що зараз буде формальна частина: документи, інтерв’ю та багато фотоспалахів.
   — Привіт, привіт. — Замурликала Меланія.
   — Привіт, Мел. — Обернувшись, привітався Олексій. Перед ним стояла, як завжди граційна «кішка». Довга сукня – золотого кольору, прикраси, які мерехтіли та прикрашали зону декольте і манірна, сексуальна усмішка. Вона завжди знала, як поводитись поряд з чоловіками – бестія.
   — Вітаю з чудовим аукціоном. — Нахилившись, вона поцілувала його у щічку.
   — Дякую. — Усміхнувся лаконічно Олексій. — А тебе можна привітати з вдалими покупками.
   — Дякую. Це дійсно, саме ті прикраси, які не мають ціни. Віддала за них усі гроші, проте задоволенню немає меж. — Її голос наче грав на арфі.
   — Радий це чути. — Він прокручував у думках розмову про її поведінку. Олексій добре пам’ятав, що вона залізла у його телефон і відповіла замість нього, він розтулив рота, але потім зупинив себе, згадуючи, що обіцяв Дилії не говорити з Меланією про це. Хоча… вони зустрілись на аукціоні… він же не спеціально подзвонив їй, щоб поговорити. — Меланіє…
   — Так? — вона пожвавішала, гадаючи, що він хоче того, чого і вона.
   — Ніколи більше не чіпай мій телефон. — Він звів брови. — Ще раз ти утнеш щось подібне і ми більше ніколи не будемо спілкуватись. Зрозуміло?
   — Це був всього лиш безневинний жарт. І все… ти загубив почуття гумору, чи що? — усміхнулась Меланія.
   — Мел… я тебе попередив… а ти, як знаєш. — Він усміхнувся, побачивши, як на нього дивиться один із журналістів.
   Цей самий журналіст і ще один вже минали зал, щоб задати питання про аукціон. Олексій випрямився.
   — Вітаю, пане Пономарьов. — Кучерявий, світлоокий парубок опинився біля них.
   — Вітаю. — Олексій щиро усміхнувшись, запитав: — Як, Вам панове - сподобався аукціон?
   — Дуже. — Інший журналіст відповів, наче поспішав на потяг. Його зелені очі в окулярах блистіли азартом, а довгий ніс напевно не один раз – вишукував гарні та ексклюзивні подробиці з життя якихось зірок. Чорні коси, забрані у тугий хвіст, блистіли, як у ворона крила. — Пане, можна декілька запитань та фото?
   — Звичайно. Прошу. — Мовив Олексій.
   — Тоді можна Вас зняти з Вашою гостею, а потім одного. — Він вже фотографував, не дочекавшись відповіді, а Меланія тим часом, обіймала Олексія за шию.
   Олексій нервував, але показати на публіці своє невдоволення – було б в край не розумним і необачним.
   — Ви задоволенні аукціоном? — запитав все той же юнак.
   — Так, усе пройшло так, як ми і розраховували – чудово. — Олексій стиснув руку Меланії, яка опинилась позаду його попереку. Зрозумівши натяк, вона у мить її забрала.
   — Дивлячись на те, як вдало пройшов цей аукціон, намає сумнівів, що можна чекати в найближчому часі нові заходи. Це так? — запитав світлоокий.
   — Сподіваюсь, що так. — Усміхнувся Олексій і у цю мить спалах камери знову осяяв його обличчя.
   — Панове, мій син має владнати деякі формальності. — Рятував батько сина, підійшовши до журналістів.  
   — Тоді, перепрошую, панове… маю йти. — Олексій вклонився головою і додав: — Дякую. Гарного вечора.
   Меланія, як той метелик попрямувала за хлопцем.
   — Зачекай, зачекай Олексію.
   Він зупинився, ховаючись за стіною.
   — Що? Що тобі від мене треба, Мел? Що ти взагалі собі дозволяєш?
   — Нічого такого… ми ж давні друзі… — вона провела пальчиками по його щоці. — І не тільки друзі. Згадай, як нам було добре. Невже ти не хочеш знову опинитись в одному ліжку?
   — Ні. Все в минулому. Ми в минулому. У мене є Дилія. Я її кохаю. Бувай. — З цими словами, він розвернувся і пішов геть.
   Його злило те, що до неї не доходить уся суть його слів. Невже він так погано пояснює?! Олексій міг би навіть не вітатись з нею після того, що вона зробила, але… він згадував з вдячністю те, що у них було на початку. Тільки лише через це. Вона була іншою… і він також.
  
   Повернувшись з аукціону додому, Олексій прийняв гарячий душ, накормив Синая, переодягнувся і без задніх ніг гепнувся у ліжко. Проте,… він чомусь не міг заснути, хоча повіки майже не розтулялись. Його роздратувала поведінка Меланії і того нишпорки журналіста. Чого це взагалі його турбує?! Краще згадувати, як гарно пройшов вечір, що аукціон вдався на славу, і що він завтра…  вірніше вже сьогодні, розповість про тріумф Дилії.
   Нарешті сон… довгоочікуваний відпочинок.