Епілог

Надія варта третьої спроби?

933 рік, Андрас, десь серед північної тундри

Сніжинка на рукавиці — ось хто вона така. Пропаща, загублена й безнадійна. Вона блукала по безкраїх просторах вже рідної тундри, наче могла загубитися. Дивилася на небо, немов воно могло дати відповіді.

Удача давно не мала мрій. Віками не відчувала надії. 

Образа, сором, провина — вони з’їдали її живцем, та все ніяк не могли доїсти. Минули століття від тих дванадцяти днів, а вона досі картала себе, досі звинувачувала Шебнара та з кожною миттю бичування примножувала ненависть до всього світу. Коли їй нарешті забракне дихання, щоб докоряти?

Холодний вітер і яскраве світло від снігу змушували Удачу примружити очі. Більшість обличчя ховав від морозу щільний шарф, але руки в товстих рукавицях заніміли. Вона йшла, згорбивши плечі. Якщо сказати комусь, що це колись була заможна панна, то з неї тільки посміються.

Тундра тяглася навкруги сірим морем схилів, і день здавався Удачі нескінченним. Мотузка на її поясі тягнула позаду впольовану оленицю. Тіло здобичі ковзало по крижаному снігу, але нести все одно було нелегко. Удача йшла вперед, попри втому. Її дихання розчинялося паром у морозному повітрі, але серце зігрівала думка, що дім уже близько.

За наступним пагорбом нарешті визирнула кам’яна хатина. Невелика, не надто гарненька, але, одна серед снігової пустки, вона не могла бути непримітною.

Дійшовши до порогу, Удача розв’язала вузол, скинула мотузку з пояса й лишила оленицю біля стіни. Двері заскрипіли, впускаючи холод усередину, та вона зачинила їх швидко. У хаті було тихо й темнувато. Удача почепила лук на гачок, кинула сагайдак долу, потім сіла на лаву, не знімаючи кожуха, і кілька разів глибоко вдихнула. Плечі ломило, ноги свербіли, а в голові стояла порожнеча.

Передихнувши, вона нарешті зняла рукавиці й підвелася. Ніж лежав на столі в підставці. По чисту тканину вона зазирнула в стіл, проте вся шухляда, на її подив, була наповнена купою металевих кілець різного розміру. Шебнар, хай йому грець. Ніколи не дає їй забути.

Сьогодні вночі їй знову снився великий місяць. Як завжди в цьому сні, вона бігла до нього, намагалася наздогнати примару свого коханого, але з кожним кроком небесний сторож ставав усе меншим і меншим. Такою була його обіцянка.

Зачинивши шухляду, Удача повторила дію знову. Кільця зникли, і вона спокійно взяла ганчірку. Повернувшись, уже зібралася йти до роботи, коли раптом помітила на обідньому столі світлу пляму. Лист. Ось це вже не схоже на витівки Гаранта Долі.

Залишивши інструменти, Удача підійшла до знахідки.

Батько зазвичай передавав їй листи в руки, пошта сюди не доходила, але кому тоді не забракло дурощів знайти її і якимось чином відправити повідомлення сюди? Щойно вона глянула на адресатна, усе одразу стало на свої місця. Ярина, ну звісно ж! Кому ще здалося шукати забуту Трибами Удачу, крім безрозсудної помічниці Гаранта Дня і Ночі? І що ж їй треба?

Прочитавши текст повідомлення, Удача затрималася очима на останніх рядках. Її уяви було замало, щоб збагнути масштаб халепи, що затіяла ця чужоземка. Вона йде проти Шебнара. Повторює помилку Тоса й Нат, але, на відміну від попередників, Яра — бодай її! — не збирається діяти самотужки. Цей лист не пропозиція зустрічі віч-на-віч — це було запрошення на кляті збори всіх помічників гарантів.

І що тепер робити Удачі? Залишатися осторонь, поки ця жінка, намагаючись врятувати світ, сама ж його й знищить? А якщо їй все-таки вдасться? Що буде, якщо вона погубить Шебнара?

Удачу не покидали спомини про нареченого. У снах, у мріях вона рвалася до нього, але він завжди щезав. Як тінь від того пломені, що ще жевріло в її душі.

Часом її знову накривало відчуття, наче її серце падає. Навколо темрява, це нескінченний політ. Але в кінці, перед тим як розбитися, мариво щезало, розходячись нудотою по її тілу. Такою була її любов — приреченою ілюзією. Та чи це означало, що вона мусить здатися й просто чекати смерті в холодній пустелі?

Минулі спроби врятувати Шебнара закінчилися лихом. Чи мала Яра кращий план? У листі про це ні слова. То чому ж Удача мала забути всі страхи й наважитися на ризик утретє?

Бо десь там, у королівському палаці на далеких квітучих землях, досі б’ється його зачароване серце.

Бух-бух, бух-бух, бух-бух, бух-бух.

Ну що, сподіваюся, після такого фіналу ви не надто сильно хочете жбурнути в мене чимось важким) Але погодьтеся, що історія становлення лиходія може бути не менш захопливою, ніж "довго й щасливо". Шебнар та Удача — два важелі темряви в продовженні циклу "Земля Гарантів", до якого я вас щиро запрошую!
Буду безмежно вдячна за відгуки, вподобайки й коментарі. Ваша підтримка для мене надзвичайно важлива ♥
Наостанок хочу попросити вас дати відповідь на одне запитання: кого ви вважаєте справжнім лиходієм цієї історії?

Дякую, що читаєте!