♡ 25 ♡

Утікачка від спокути

802 рік, Андрас, родинний замок Трейвіна — продовження

— Тосе… — видихнула Удача, діставши руки з кишень. Він уважно чекав на її відповіді. — Почнімо з того, що я не знаю, чи існує Вармор. Я не знаю, наскільки він насправді загрожує Трибам, навіть якщо в Безіменній горі справді живе великий і нездоланний змій. — У що вона насправді не вірила, але правду про Шебнара його синові потрібно розкривати не одразу, по порціях. — Нат теж вважала, що Вармор — повна вигадка. — Як же важко було пригадувати їхні розмови. Але Удача продовжувала: — Її версія спиралась на ідею, що Шебнар силою Івара зламав розум Сезану. Пори року почали збиватися, потім той взагалі відмовився від обов’язків. Не схоже на дії того, хто має берегти у світі порядок, чи не так? Крім того, вона приписала йому купу наклепу з пліток і ретельно перевіряла кожну версію. Наприклад, хтось вважав, що Шебнар спускався в Яву й удавав із себе мудреця, уселяючи в голови смертних істот ідею про розділення різних видів. Дехто взагалі говорив, що це він був пастухом Ґобі, що відвів в мого батька третю жінку, і вона це теж перевіряла! — Від спогадів у неї вирвалася усмішка, що повільно згасла. — Не в усьому я з нею погоджувалася. А втім, якийсь Вармор і справді є. Не той змій з легенди, ні. Це гарант. І ви його син. Нерідний, але який вже є. — Лотос нічого не розумів, хоч очі підтверджували, що щиро намагався. Удача й сама за весь цей час цілком не розібралася, що відбулося з її нареченим того жахливого дванадцятого дня, який навіки визначив її майбутнє. Але вона принаймні могла сказати те, що знала: — Шебнар розтрощив себе на шмаття ще до того, як у нього з’явився перший помічник. Він не той, яким я його знала, а я, повірте, знала його справжнього найкраще. Він позбувся свого серця. Біль, кохання, емпатія — просто викинув усе в нове, викривлене тіло, яке залишив навіки в Яві. Я знаю, бо бачила його. — І відчувала цей зв’язок навіть зараз, але слабко через холод і велику відстань. — Це воно шукає мене по всьому світу. Це воно роками після моєї втечі приходило влітку до цього замку з надією, що я сюди приїду. Воно хоче, щоб я врятувала його, та я нічим не здатна допомогти. Минали десятиліття. Зрештою, моя добра сестра вирішила взяти все у свої руки. Вона впустила серце в замок, вислухала, і його розповіді про наміри наглядача за Трибами надихнули її боротися проти нього. Їй, самотній, вічно молодій вдові на чолі великого замку, закортіло зупинити першого з Неосяжних. — Завжди такою була. Її безстрашна захисниця нужденних. — І Нат знайшла спосіб. Навіть два! Один із них неможливий, а інший ми спробували втілити разом, але вона загинула наступного ж дня під час пожежі 432 року. Чому ти вважаєш, що вдасться тобі?

Тос вдумливо мовчав. Удача терпляче чекала, слухаючи тихий шелест вітру, коли він нарешті зібрався з думками:

— Бо не можна залишати Триби під контролем того чоловіка, яким зараз є мій батько. Я знаю його теперішнім. Я маю доступ до його сили. Я зможу зупинити його, якщо тільки ви мені допоможете. Підкажіть, як.

Чи зможе він виправити помилку Удачі? Чи вона мусить зупинити його, перш ніж він повторить помилку Натхнення?

Вона не знала, чи варто вплутуватися в це знову. Тим паче коли чоловік на чолі Трибів міг завжди підлаштувати її дії на свою користь. Але вона мала щось зробити. Просто втомилася бездіяльно сидіти, поки він продовжував втілювати свій план. І хоч безпечніше було відмовити, розвернутися й поїхати звідси геть, вона вдруге наважилася на ризик. Заради Нат.

— Зачароване серце Шебнара в Зейфелі, — рішуче промовила вона. — Знайди його, приведи до мене, і ми зможемо спробувати все виправити.

— У Зейфелі? Але який вигляд має це серце? Як мені його знайти?

— Воно має вигляд твого батька, якби він був страховиськом.

— Важко уявити, — відповів спантеличений Тос.

Удача зітхнула. Тоді залишався тільки один варіант.

— Ти його знайдеш. Або воно тебе. Я можу зробити, щоб тобі пощастило, — сказала й торкнулася його теплої руки. Такі дивні відчуття. Коли вона востаннє доторкалася до іншої людини?

— Було б чудово, — погодився Тос, киваючи.

Зробивши глибокий вдих, Удача підняла його руку й обережно торкнулася губами тильної сторони. Цього маленького поцілунку мало вистачити.

— О ні, — видихнув Тос, зі щирою тривогою дивлячись на неї. Удача гадки не мала, звідки така реакція. Це ж просто рука. — Ні, ні, ні! Тільки не це. — Тос схопився за груди, опустивши розширені очі, і мимохіть позадкував просто в холодне озеро. — Прокляття! Передайте моєму брату, що…

Він не встиг і договорити, коли зачепився ногою, упав спиною у воду — і зненацька на його місці з води виринула величезна квітка латаття. З білих пелюсток з рожевуватим відтінком навсібіч розкинулися бризки. Вони торкнулися поверхні озера, пускаючи десятки маленьких хвиль. А за мить усе стихло.

 Удача просто стояла стовпом і не знала, що щойно відбулося. Він тільки-но був тут, а зараз перед нею залишилася тільки незворушна квітка.

— Ой-ой, — пролунали збоку дивні звуки жуків.

— Сізіфе! — вигукнула налякана Удача.

Джентльмен у чорному фраку швидкими, трішки незграбними кроками підійшов до неї, спираючись на палицю.

— Не крич-ч-іть, ясна панно, — попросили вони, зупинившись біля неї й склавши рукавички на ціпку. — Ми можемо злякатися.