♡ 24 ♡

Обличчя хибного вибору

Це рішення вона не приймала. Ноги Удачі відносили її від міжвимірного проходу, не звертаючись до розуму. Серце калатало, мов відро в криниці. Дивна в’язкість всередині нікуди не зникала.

Щось зачепило її. Механізм, чари ходу, Безіменна гора — хто знає що, але це безсумнівно змогло її налякати. Тягар, що тягне вгору. Хіба таке можливо? Відтоді, як вона зійшла зі шляху до Трибів, Удача не могла позбутися цього відчуття в грудях. Спрямований тиск, маленькі уколи вздовж хребта. Невже третій вимір вирішив її покарати? Але чому?

Страх не відступив, але через підозрілу тишу навкруги вона наважилася озирнутися. Шебнар не біг її рятувати. Не було ні його, ні проходу, ні найменшого натяку на те, що тут щойно відбулося. Вона різко зупинила біг, але замість того, щоб стати на місці, її чоботи підковзнулися на льоду. Удача почала падати. Хтось потягнув дерева за коріння, а за мить перед очима залишилося тільки ясне небо. Удар. Крига під її спиною розбилася на шматки.

І час немов зупинився, коли плечі повільно занурювалися в крижану воду, коли розведені руки досі намагалися вхопитися за поверхню, коли вщент розгублена Удача заплющила очі, затримавши повітря.

Тиша. Холод оточив її звідусіль, але він не приносив їй болю. Дивний тиск у грудях наче просто зник. Слід темних чарів третього виміру танув в оточенні морозу, і це відчуття легкості було таким приємним, що вона й не збагнула, як опинилася на дні крижаної річки. Проте дотик до каміння зміг повернути її до реальності. Цей спокій — омана. Вона досі жива, а тому має боротися.

Удача розплющила очі вже тоді, коли пальці намацали край пролому. Лід кришився, та вона вперто продовжувала чіплятися за нього. Дихати було так важко, примарний тиск у грудях повернувся, хоч і менш помітний. Попри все, вона не давала перемогти лихим думкам. Усе дитинство Удачі минуло в цій долині. Річка неглибока, течія слабка. Не може вона її забрати!

«Зачекай, Морілеє» — подумки випалила вона, вибираючись на поверхню криги. За мить нещасна панночка вже лежала на ній, задихано ковтаючи повітря без можливості поворухнутися. Лід темнішав від води, що розтікалася калюжею довкола мокрого кожуха й чобіт, змиваючи тоненьке покриття снігу.

Недовго мліючи під сонцем, Удача підвелася й, похитнувшись, чимдуж побігла до замку. Якнайшвидше додому — решта проблем пізніше. Сніг хрумтів під ногами, повітря кололо легені, важке вбрання відбирало останні сили, але вона мчала все далі й далі, не озиралася, боячись, що побачить там його.

Це не її провина. Не її.

— Удо?! — вигукнула сестра, приголомшено опустивши плечі, щойно побачила здалеку немічний силует.

Удача не стримала сліз, що огорнули гарячою вуаллю мокрі щоки. Так, Нат, це вона. І їй зараз так страшно.

Виснажені коліна підігнулися. Натхнення хутко підхопила її під руку, перш ніж вона впала.

— Що він зробив? Що сталося? — питала з переляканими очима.

Схлипуючи, Удача відповіла:

— Це не він. Це… Триби.

Третій вимір, звісно ж. Він налякав її. Варто було лише раз доторкнутися до проходу, як невидима сила наче потягнула її всередину. Навіть якщо зараз це відчуття тиску майже згасло. Навіть якщо ця сила не бажала їй зла. Удача не винна в тому, що втекла. Це все страх. Просто звичайний страх. Шеб просто мусить її зрозуміти.

Малі кітуки припинили грати в сніжки й просто мовчки дивилися, як їхня рятівниця тягнула додому свою недалекоглядну сестру. Вони не піднімалися до спалень. Натомість Нат посадила її на кухні, просто навпроти печі, а сама мигцем принесла теплі сухі речі. Удача перевдягалася просто на стільці, мовчки, тихо схлипуючи й не сприймаючи жодного слова з купи думок, що одна за одною лилися з уст схвильованої сестри. Її чобітки так гучно тупали об підлогу.

Тільки тут, у теплі вдома, Удача згадала, що може тремтіти. Тільки зараз збагнула, що не сама. За неї все ще є кому заступитися. Вона досі мала надію, що їй вдасться все владнати. Шеб пробачить їй і повернеться до неї в Яву. Вони ще можуть бути щасливими, тільки не в тому вимірі жаху.

— Якщо він мав лише дванадцять днів, — тим часом роздумувала Нат, розвішуючи мокрий одяг, — то зараз Шебнар не може повернутися, якщо угода не говорить інакше. Припустімо, Триби відпустять його через один оберт. А що тоді? Ти не можеш змусити Гаранта Долі жити в Яві вічно. Це вимір Гаранта Життя. Його вимір — Триби.

Удача похитала головою, надягаючи валянки на почервонілі ноги.

— Я навіть не знаю, як працює та угода, — витиснула собі під ніс.

Нат вражено повернулася.

— Ти не запитала його?

— Ні, — вона похитала головою, і на очі знову накотилися сльози. — Він просто сказав, що вони відпустили його на один оберт. Він не казав, як, а я й не питала, бо думала, що все одно не зрозумію.

Здивована Нат не одразу змогла підібрати слова.

— Гаразд. Тоді попросимо батька. Коли він повернеться, ти маєш…

Від дверей донісся один тихий стук. Удача й Нат насторожено замовкли, перезирнувшись. Потім другий удар, третій. Товсте дерево ледь скрипіло. Хтось повільно, дуже слабко просився впустити його в замок. Діти не стукали б, а звичайні гості робили б це гучніше. Увесь замок стих, окрім моторошних хирлявих звуків. Нат узяла зі столу качалку й рушила до коридору. Удача намагалася спинити її, зловити рукою за плащ і піти самій, але сестра повернулася й наказала лиш: