♥︎ 23 ♥︎

Дитя темряви

Серце б’ється чотири рази.

Перший удар — це глухе відлуння того, ким ти є, коли бачиш світ крізь мариво.

Другий — поштовх крові, завдяки якому легені досхочу втягують свіже повітря краю живих.

Третій раз серце здригається під натиском важкої зради.

А четвертий — це лише механічне підтвердження того, що виходу немає і цей ритм доведеться терпіти ще одну нескінченність.

Шебнар заблукав десь поміж третім та четвертим ударами. Він не вмер, але вже й не дихав. Ледь не схлипував, тонучи в неспинному урагані думок.

Вона покинула його. Не пішла зі слізьми, не зронила й слова на прощання. Просто відмовилася від усього, що він роками так тріпотливо плекав у своєму серці.

А він був так близько до мрії. Майже привів її у свій дім. Та надію на щастя зламав лишень один крок, якого не сталося. Шебнар мусив зупинити її. Мав тримати міцніше, затягнути крізь прохід силоміць, коли її охопили сумніви. Але він не зміг. Він дозволив їй піти.

Триби шуміли, як завжди, буденно. Довкола нічого не змінилося — та сама порожня зала, той самий холодний трон, де гарант знову мусить робити ті самі безглузді дії. Сидіти й дивитися. Ходити й дивитися. Бажати щезнути, розчепитися на частинки цієї клятої гори й все одно продовжувати спостерігати за Трибами, які повторюють оберти один за одним у незмінному ритмі.

Емоції були єдиним, що тримало його при тямі, але відтепер і вони стали ворогом. Він більше не міг дозволити собі слабкості. Туга для наглядача за третім виміром неприпустима.

Гублячись очима в темряві, Шебнар поклав руку на груди. Не обережно. Не ніжно. Нині стримуватися марно. Він здійняв погляд до свого Триба. Золотаві потоки, виткані з незвіданих чарів, слухали незворушно.

Серце вдарило ще раз — уже п’ятий, зайвий.

— Я пообіцяв, — хрипко промовив він, попри тиск у горлі. — Я заплачу.

Його пальці напружилися, але раптом втрутилися Триби. Їхній шум посилився сторицею. Печери затремтіли, гул прокотився по кожному куточку безмежних коридорів, раніше сповнених тиші. Шебнар не втримався й упав на коліна. Каміння підскакувало в грізному танці. Десь далеко впав зі столу напіврозібраний металевий годинник, і його механізм розсипався на частинки. Триби навісніли, противлячись вибору свого наглядача.

Але він мусив. Інакше просто не витримував.

Рух був різким, насправді грубим. Але біль не прийшов — він зник, наче й не було ніколи. Тіло не пручалося. Воно завжди знало, що належить несправжньому третьому виміру, а не людині. Шебнар вдихнув так легко. Груди загоїлися з лоскотом, швидко й майже непомітно. На місце серця стала порожнеча. Ось воно — у його руці. Темне-темне, аж чорне, блискуче. Ще б’ється. Досі гаряче.

Наче у відповідь, Триби вгамувалися. Темні печери оповила тиша, в якій чулися тонкі удари.

Шебнар дивився на свою вирвану частинку й не відчував нічого. Уся його минула турбота знемагала в пилюці в цій крихітній, але такій навдивовижу витонченій речі, що пульсувала на його долоні. Не з плоті, яким його створював Івар. Серце Шебнара було обсидіанове. У своїх відблисках воно немов благало господаря зупинитися. Але він не Удача: він не відступає.

Його руки міцно стиснули камінь. Серце піддалося силі без спротиву. Його поверхня вкрилася тріщинами, а за мить воно й зовсім зламалося та розбилося на гострі шматки. Але перш ніж торкнутися підлоги, вони розвіялися. Просто щезли.

Шебнар затамував подих — чари Гаранта Життя прокинулися. Повітря затріскотіло. Темрява біля його ніг почала клубочитися, збиратися в товсті, щільні згустки й повільно підійматися догори. Химерна фігура за мить стала набувати людської форми, але кривої. Перед Гарантом Долі з’явилася непропорційна, згорблена, наче зібрана з болю й тривалих страждань, постать.

Тепер не серце — чоловік немов на смертному ложі. Його руки були виставлені вперед. Чорне, пошарпане вбрання, усе в пилюзі, тяглося додолу. Взуття ледь трималося купи. Розпатлане темне волосся лягало блискучими хвилями до плечей. Обличчя потвори спухле, викривлене, але очі… Очі ніяк не змінилися. Це досі був він.

Шебнар дивився на криву подобу себе та мовчав. Тремтливе створіння глипало на нього. Безпорадне, охляле, перелякане, як маленький заєць. Таким його зробила Удача. Таким він більше ніколи не буде.

Шебнар підняв руку — страховисько відсахнулося. Яке ж воно жалюгідне! А він усього лиш узяв його за плече. Худе, гостре кістками, але в тій млявій живості все ще трималося тепло. Усі найліпші почуття Гаранта Долі тепер заховані в цьому тілі. Таке серце ніколи не вмре. Воно вічне, але наглядача за Трибами більше не турбуватиме. І куди ж тепер подіти це посміховисько? Хоча навіщо щось вигадувати, коли вже є гідне для нього місце?

Глянувши знову на стіну, яка щойно розбила його життя, Шебнар повернув погляд на своє серце й без церемоній відкрив прохід у край живих за його спиною. Яскрава зима на мить осліпила гаранта, проте це не пробудило роздратування.

— Моє серце, — мовив він, поклавши руку на друге плече страховиська. Налякане, воно просто дивилося на нього й тремтіло, піднявши руки до обличчя. Шебнар не стримав посмішку. — Ти ж моє болісне, жалісливе збентеження! Іди. — Штовхнув його раз. Створіння задкувало неохоче. — Іди у світ. Принижуйся. — Штовхнув вдруге. — Дозволь йому себе розчавити.