♥︎ 22 ♥︎

День дванадцятий

Звідки все почалося, там і має завершитися.

Саме з цією думкою Шебнар обрав місцем для повернення в Триби замерзлу річку, на якій він уперше зустрівся поглядом з Удою. Як вона тоді дивилася на нього… Самотнє, палке серце, що так жадало любові й ще не знало, що знайде її в очах чужинця.

Під ясним небом над мальовничою зимовою долиною тривале очікування минало без неприємностей. Вітер, як зазвичай, грався з Шебнаровим волоссям, тоді як хитрий мороз мовчки пробирався до шкіри, намагаючись викрасти бодай трішки тепла. Але сьогодні для гаранта все це втратило вагу. Сьогодні той день, коли він нарешті звершить свій задум, за який так довго бився в темних печерах Безіменної гори.

Шебнар здалеку помітив її темний силует на сліпучо-білому тлі. Сніг тихо стискався під її чобітьми, а поділ красивого кожуха ледь коливався від вітру. Удача рухалася прямо до нього, не поспішаючи, немов знала, що кожним своїм кроком змушувала його нещасне серце битися гучніше. Одна в оточенні безкрайого лісу. Вільна, спокійна й до нестями красива. Жива серед бездушної зими. Ось вона — його любов.

Шебнар дивився на неї, не відчуваючи землі. Він аж здригнувся, бо боявся, що почав втрачати тіло передчасно. Але ні — це лишень почуття, що ніколи не зникало й раптом знову стало зігрівати груди первісним вогнем. Напевно, він марив. Інакше як повірити, що в нього вдалося, і його Удача справді піде з ним у Триби. Він більше не сам. І вперше це звучало не як мрія, а як така близька й неминуча правда. Назавжди не одинокий. Усе просто так, як має бути.

І от вона нарешті зупинилася перед ним, склавши руки за спиною. Її легка, яскрава усмішка захопила його в безмовний транс. Шебнар, Гарант Долі, перший із Тріади, не міг поворухнутися поряд зі смертною, яка навіки зрушила його порядок.

— Усміхаєшся так, ніби тобі коня подарували, — мовила Уда, несвідомо покриваючись рум’янцем від його пильного погляду.

— Я просто щасливий, — ледь чутно відповів він, обійнявши її талію.

Удача приєдналася, обхопивши його шию руками, але її плечі залишалися напруженими.

— Насолоджуєшся останніми митями в краю живих?

Шебнар не відводив від неї очей.

— Насолоджуюся, бо нарешті бачу сенс свого існування.

Вона підвелася й ніжно торкнулася його холодних губ своїми — вони миттєво зігрілися від її дотику. Тільки Удача могла змусити хранителя світового порядку дихати так нерівно. Мала бути межа в нездатності Шебнара протистояти поривам почуттів, але він зривався щоразу, коли відчував її близькість.

— Триби точно не зможуть обертатися без твого нагляду? Або якщо замість тебе цю роль візьме Дремделіон, — прошепотіла Уда, не відпускаючи його губ одразу, коли вони спинилися, і знову поглянула йому в очі, але тепер із ніжним, тужливим смутком. — Залишся зі мною. Тут, в Яві. Віднині й повік.

Якби він міг. Як би він хотів… Але його відповідь незмінна:

— Так не вийде. Я маю обов’язок. Він прив’язує мене до Трибів. — Він притиснув її ближче, не даючи сумнівам забрати її в нього. — Але я можу здійняти до них тебе! Ми будемо правити в третьому вимірі разом.

— У вимірі нескінченних темних печер, де лиш інколи з’являються вогники світла?

Удача опустила руки, відсторонюючись, але Шебнар її не відпустив. Він просто не міг дозволити їй віддалитися через ці дрібниці, які взагалі в цю мить не мали непокоїти.

— У вимірі уяви, Удо, — повів його тихий голос. — Я зроблю так, щоб темрява тебе ніколи не лякала. Будь ласка, повір мені. — Вона відвернула голову, але він прихилився слідом за нею. — Хочеш, збудуємо там тобі замок? Та навіщо замок — цілий палац! Навіть кращий, ніж у Морілеї. Або мисливську хижу. Дрем допоможе, він уже створював! Вимір Трибів не обмежений печерами. Там стільки простору. Лиш бери й вигадуй, що збудувати.

Йому вдалося повернути її погляд до себе. Це вже краще.

— Дрем створив у Наві Палац, але в Трибах зміг тільки майстерню. Чому ви не зробили більше?

Не брехати. Клята темрява, він не мав обманювати її! Ніколи. Але як їй пояснити, що третій вимір протидіє змінам саме через нього? Що його робота — зберігати спокій Трибів. Ні, він мусив мовчати. Нехай ця правда розкриється пізніше. Зараз йому треба просто привести її. Просто привести.

— Важко творити щось нове й гарне, коли не знайомий з тим, що вже існує, — натомість сказав, бо мовчання могло викликати в неї підозру. — Це як створення амулетів. Треба заглядати за межі зору. Ти здатна на це, Удо. Думаєш, я б ризикнув брати тебе з собою, якби не був у цьому впевнений?

Здавалося, його слова зменшили напругу. І це добре. Дуже добре. Залишилося ще трішки.

— Тобто ти дозволиш мені вибудувати цілий вимір так, як я захочу? — жвавіше поцікавилася Удача.

— Саме так. — Шебнар кивнув, бо справді вірив, що зможе. Поєднати порядок зі змінами можливо. Треба просто знайти правильний підхід. Вона допоможе йому це зробити.

— А що про це скаже Дремделіон?

— Він звикне. Головне — не чіпати його улюблену майстерню.

Йому навіть вдалося всміхнутися. Удача ж досі зберігала на лиці серйозність.