♡ 21 ♡

Питання довіри

До ранку вони так і не повернулися. І що Удача мала думати? Що її батько й наречений просто розвіяли один одного в хмари й прийдуть з наступним снігом?

Однак, було й хороше в їхній відсутності — сніданок минув спокійно. Навіть чудово, бо вона вже давно не бачила на столі стільки смачної їжі.

Одинадцять вухатих дітлахів неквапливо розбирали купу коржиків. За цей час вони так змінилися. Наче й та сама дружня зграя бешкетників, але тепер чемні, злагідні. І як Нат вдалося їх перевиховати за настільки короткий проміжок часу? А от і відповідь — вона була не сама. Мати взяла під своє крило найтихіших і, як трапилося, найменших. Лідери ж зграї вшановували пана Бейлі, який зараз подавав малим тарілку. Удача досі не могла спокійно дивитися на нього після Шебнарових фокусів із перевтіленням. Сам чоловік, відколи вона повернулася з полювання, також старався уникати її погляду, але причина поки залишалася їй нечіткою.

Після сніданку всі розбіглися в справах, а Удача ж спершу пішла забрати з кімнати сестри свою кішку.

Книги, книги й багато книг. Очі Уди вмить заблукали між численними полицями, що обвивали кожен вільний шматочок кам’яних стін. Ті, що не вмістилися, Нат складала на підлозі, вибудовуючи цілі ряди справжнісіньких веж. Лабіринти з мольбертів — друга проблема, третя — розкидані повсюди ящики з усілякими дрібничками для рукоділля. Навкруги розкинувся такий безлад, що пошуки рудої, пухкенької кішки могли ненароком перетворитися на цілий епос. Однак грала роль ще одна особливість — Мірабель дуже лінива. А тому Удача без зусиль побачила пухнастий клубочок на старій скрині під барвистим гобеленом якраз збоку від ліжка. Не затримуючись, попрямувала туди.

На тканій картині пишніли польові квіти біля струмка з далеким сірим містечком на тлі. Пейзажі завжди були Нат до душі. Особливо літні та з квітами. Більше вона любила хіба що птахів, паперові фігурки яких прикрашали значну частину стелі. І це все в той час, коли мати так сильно боялася пожежі. Якщо замок колись охопить вогонь, то причина неодмінно буде в цій кімнаті.

У напівтемряві спальні важко було розгледіти бодай щось, проте погляд Удачі не міг не вчепитися об розірвані клаптики листа на письмовому столі.

Повідомлення чуже, читати його по-свинськи. Але цікавість взяла гору.

«Місто Антраль, королівський палац» — підписане місце адресанта.

Знахідка так знахідка. Знову Тарвен? Невже не відчепився?

Так, почерк і справді належав принцу. Але сам зміст листа швидко дав Удачі зрозуміти, чому Нат його розірвала. Тарвен одружувався. З герцогинею на південних землях. І він запрошував її на свято. Не родину, не Гаранта Мандрів, а саме її.

От погань!

Двері заскрипіли, змусивши Удачу сіпнутись і поквапом викидати прилиплі до рук папірці.

— Панно Удо.

— Пане Бейлі! — відповіла вона, але перш ніж повернутися до нього, підхопила на руки кішку. Це м’якеньке пузьце з вічно сонливою мордочкою додавало до трішки нечепурного вигляду Удачі впевненості гордовитої дами. Для цієї розмови її ой як бракувало.

Молодик у синьому пальті стояв незворушно, мимохіть обхопивши пальцями одвірок. Його дещо розгублені очі хутко пробіглися по кімнаті, але її господині не знайшли, тож від безвиході зупинилися на Удачі. Лиш на мить вона відчула його розчарування, але чоловік не дозволяв емоціям вплинути на манери.

— Я маю дещо сказати вам щодо нашої домовленості, — повів він, опустивши руки й ледь схиливши голову, як личить навченим ораторам. — Планував повідомити разом із вашим батьком, проте пан Трейвін несподівано кудись зник…

— Він уже повідомив, — сказала Удача, киваючи.

— Ох.

Її холодний тон справді дещо вивів землю з-під його ніг. Помітивши це, вона миттю рушила від столу в затінку спальні ближче до центру, щоб знизити напругу, і м’якше продовжила:

— Бейлі… Можна просто Бейлі?

— Звісно.

Вона зупинилася за крок від нього, як личило вихованій панні. Можливо, для виявлення поваги відстань варто було збільшити. Особливо враховуючи, які саме слова мали впасти на його руду маківку. Хоча про яку взагалі повагу йшла мова, коли вона не просто втекла від зустрічі з чоловіком, від якого вже прийняла обручку, так ще й під час цієї втечі знайшла собі іншого нареченого? Пан Бейлі мав повне право її зневажати. І їй справді було його шкода, проте за свій вчинок вона все ще не відчувала ні крихти жалю.

— Я знаю, що ви приїхали сюди з чіткою метою одружитися. — Її слова покотилися по великій, утім, тісній кімнаті. — І мені прикро, що так склалися обставини…

— Ви не винні в тому, що я обрав не вас, — зненацька обірвав її Бейлі. Від подиву в неї зсунулися брови. — Це витівки зірок, а нам залишається лише смиренно прийняти їхній вибір.

Зірки. Вибір. Що він, бодай ту поезію, ніс? І чому так швидко замовк, не давши жодного пояснення? Удача у відповідь так само мовчала, не знаючи, які слова й підбирати. Тому після помітної паузи він нарешті запитав:

— То ви не заперечуєте?

Вона похитала головою просто за звичкою.

— Перепрошую, я трішки — зовсім не зрозуміла. — Самій не вірилося в те, що мала сказати: — Ви одружуєтеся з Нат?