♥︎ 20 ♥︎

Невід’ємне право вибору

Знову висота, знову темно, знову падіння.

Шебнар це вже бачив, тож не цікаво. І тільки повелителя небес поряд з ним не було. Заховався, мишача душа, і навіть не шерехне.

Вітер зачесав його волосся назад до болю холодним гребінцем. Повітря наповнив запах грози. Мряка летіла просто в обличчя, і він не міг довго тримати очі розплющеними.

Цей пацюк знущався, але свого все одно не отримає. Шебнар тіло не покине.

Неподалік спалахнула блискавка.

Хай би як морозне повітря не пробирало ребра, хай би скільки не кидало плащ — йому було байдуже. Він лиш рахував, скільки залишилося до землі. Швидше б упасти, швидше б зупинити це безглузде вертіння в невагомості. Однак темне полотно виявилося зовсім не твердим ґрунтом. Воно рухалося, пульсувало, жило. Шебнар розгледів — це море, хай йому грець!

Бульк — і вмить усе стихло. Вуха, очі, ніздрі — вода залилася всюди. А він міг тільки стиснути легені й опускатися все глибше й глибше, дивлячись на небо з підводної глушини.

Наступний спалах пронизав темряву розпливчастим, величезним силуетом третього з Тріади. Візерунок не впізнати неможливо — блискавка намалювала навіть його чуприну. Шебнар не сумнівався: Трейвін був тут. Дивився на нього. Усміхався.

Так не годиться. Треба звідси вибиратися.

У відповідь на безмовне прохання на поверхні води нізвідки з’явився човник. Шебнар не був певен, чи сила намиста його викликала, чи безумного в грозових хмарах, але таку можливістю проґавити не міг.

Розгрібаючи воду руками, він виплив й одразу схопився за борт. Видерся на човен, підняв із дна весло.

— Покажися, негіднику! — пролунав його крик до неба.

У відповідь дощ ринув з новою силою, а Трейв і далі ховався.

Шебнареві набридло. Буря стрімко переростала в грізний виклик. Над головою без упину тривав бій нічної темряви й громовитих спалахів світла. Шалені пориви вітру в купі з невгамовними хвилями ледь не збивали його з ніг.

— Угамуйся! Годі вже. Я прийшов сюди на розмову, а ти здатен тільки на шторм?

І знову тиша. 

Він уже збирався прикликати Іварову силу, щоб повернути Гаранта Мандрів у форму людини, коли просто перед ним у морі нізвідки здійнялася велика хвиля. Вона рушила на човен, наче вовк, що бачить здобич. Шебнар встиг лише пригнутися й ухопитися за борти, а в наступну мить вода накрила судно, закинувши в темний шум свідомість гаранта. 

***

Він отямився на піску. Сліпуче сонце припікало очі, але не рятувало від холоду мокрого одягу. Голова досі йшла обертом після бурхливих хвиль. Втім, розум прокинувся достатньо швидко, щоб помітити розбіжність і подати тривогу. Небо ясніло днем, коли на ньому мали бути зорі.

Шебнар хитко, спотикаючись, почав підводитись. Тіло невгамовно тремтіло. Він обтрусився, наче той собака, та відчуття важкої ноші на спині нікуди не зникло. Плащ — бодай його! — сковував руки й ноги. Він змушував безсмертну істоту почуватися наче в пастці. А перед очима ж розкинулося широке узбережжя, вкрите пальмами й іншою, невідомою гаранту, дикою рослинністю.

Не північ, не південь, взагалі не той континент. Куди його закинуло?

«Схаменися. Це все заради Удачі», — налаштовував серце на спокій.

Раптом щось невелике, але болюче вдарило його в плече. Він опустив погляд і побачив на піску дивний уламок: білий м’якуш, з’єднаний з товстою зеленою оболонкою. Усередині ще блищала волога, а від самого шматка тягнуло сирим запахом.

Шебнар, насупившись, підняв голову на кидальника. А той сидів собі спокійненько й беззвучно реготав.

— Кокос? — запитав Трейвін, з усмішкою простягнувши в руці надламаний чужинський плід.

Ох і пройдисвіт. Але він зітре з його пики цю пихату гримасу.

— Скільки часу я тут пролежав? — відрізав Шебнар, прямуючи до третього з Тріади.

— Ти диви, як зацвірінькав! — Трейвін встав з землі й викинув той кокос в кущі за спину. Його усмішка змішалася з настороженістю. Обтерши руками, він легким кроком пішов назустріч. — А ти в нас мудрагель, Шебнарчику! Невже з Вармором уже покінчено?

— Я його контролюю. Я все контролюю!

— Неможливо контролювати все, — відповів Трейвін, розвівши руками, і зупинився в тіні високих дерев, коли Шебнар наблизився достатньо для розмови без підвищеного голосу. — Я був у Трибах. Крісло наглядача порожнє. Дрем не дасть їм ради самотужки. Ти розумієш, що так робити не можна? Не можна залишати механізм без нагляду! Весь наш світ тримається на обертах Трибів. Їх поглине темрява, якщо ти не повернешся.

— Я ж говорю, що все контролюю, — суворіше, але не гучно сказав Шебнар. — Не піддавай мої слова сумніву. Моя прогулянка Явою триватиме тільки оберт.

— Навіщо ти тут? — Він склав руки на боки. — Чому прийшов до мого дому? Невже в Яві більше не знайшлося місця для самотнього чоловіка?

— Ти знаєш, до кого я прийшов.

— Чому? Чому мою доньку?

Він умів говорити так, щоб його голос розливався гіркотою по кожному краєчку мозку опонента. Ще й жалісливе обличчя — театральність вищого класу. Тільки на Шебнара це не працювало: себе він звинувачувати не збирався.