♡ 19 ♡

Обіцянка в нічному лісі

Її шию лоскотав холод. Такий ніжний і гострий водночас. Його дотик відчувався майже примарним.

Удача розплющила очі.

Міський шум, темрява в кімнаті. Довкола аж смерділо вулицею. Віконниці цієї таверни пропускали повітря ззовні не гірше за сито, поки денне світло заледве пробивалося крізь тонкі щілини. Підвівшись з ліжка й виявивши, що вона залишилася сама, Удача не вигадала нічого кращого, ніж одягнути кожух і вийти на прогулянку в пошуках свого улюбленого гаранта. Однак спершу мусила оцінити погоду.

На вкритому пилом підвіконні тіснився в кутку сірий метелик. Крихітна беззахисна істота. Замерзлі крильця немов нещодавно ще відчували рухи. Звідки ж він узявся? Можливо, вирвався з темної шафи й захотів на волю, але зіштовхнувся з морозом? Або його спіткав нещадний час. У будь-якому разі, якщо Удача залишиться в цьому пропащому місті надовше, то згодом і її наздожене доля метелика.

Двері за спиною раптом зарипіли.

— Доброго ранку, — сказав Шебнар, хутко зачиняючи за собою. Як не дивно, у своєму тілі та, як завжди, без рукавиць. — Попереджаю, якщо треба в туалет, краще дочекайся, коли дійдемо до лісу. Ходити в кущі приємніше, ніж відчувати той сморід.

— Котра година? — натомість запитала вона.

— Десята.

А мала бути шоста. І що ж тепер робити?

— Я проспала. — Її кроки відбивалися об дощечки підлоги аж надто гучно. — Ми не встигнемо дійти до замку до сутінків.

Шебнара це, здавалося, ніяк не зачепило.

— То йтимемо в сутінках, — сказав, ковзнувши руками по її талії, захоплюючи в обійми. — Не бійся, зі мною тобі нічого не зашкодить. І ніхто, бо я тебе нікому не віддам.

Цей м’який, сяйливий погляд не лишав жодного шансу на спротив. Хто б знав, що в пастці Гаранта Долі може бути так приємно?

Вона обійняла його у відповідь і, пройшовшись пальцями крізь м’яке волосся, спинила руку на теплій шиї Шебнара. Груба тканина коміра терла їй кісточки, тимчасом як під долонею приємними імпульсами вирувало життя.

Справжній, живий, незбагненно вабливий. Його своєрідна принадність різко відрізнялася від постатей сміливих воїнів, чиї мечі здіймались вище голів; розважливих очільників фортець, у кого кожен крок гучно підкидав пил із килимів; шукачів пригод, котрі будували життя між ризиками; чи мрійливих поетів, яких хлібом не годуй — дай утекти в рядочки. Душа Шебнара була інакша. Ніби виткана з вечірнього туману над озером. Він не прагнув слави, влади, пригод, не волів манірності. Він хотів любити. І щиро плекав це почуття до неї.

Чому ж їй досі не вірилося, що це не казка?

— Якщо ми йтимемо в темряві, то яка ймовірність, що я не заведу нас куди не треба знову? — зронила Удача, поволі опускаючи руки.

Шебнар лиш гмикнув, стенувши плечима.

— Шанси є завжди. Але цього разу я тобі допомагатиму, тому не хвилюйся марно. Краще скажи, що мені робити зараз, бо до людей я без тебе більше не вийду.

— Змінися — це по-перше. — Вона з усмішкою штурхнула його в плече, щоб нарешті її відпустив. Він послухався. Тоді повернулася до стола по рукавиці, ведучи далі: — Повернеш своє тіло, щойно ми покинемо Свампель. А ми це зробимо без затримок, тож хапай сумку.

— А як щодо лука? — запитав, уже поправляючи ремінь на плечі й небезпечно уважно дивлячись на сагайдак.

Удача ринула до зброї раніше, ніж він устиг зробити перший крок у її напрямку.

— Не чіпай більше, — сказала без сумнівів, стиснувши лук у долоні. — Я краще сама понесу.

***

Як Удача й думала, так і сталося — сонце закотилося за обрій, навіть не подарувавши яскравих барв на прощання, а вони й досі крокували вузенькою дорогою серед лісу. Одне добре — зі шляху точно не зіб’ються. Звісно, найняти в місті кучера було б легше, ніж натирати втомлені ноги на холоді. Проте сидіти нерухомо кілька годин в екіпажі поряд з нареченим у чужому тілі та гостровухим балакуном з віжками — те ще задоволення. Та й, якщо не лукавити, вона просто хотіла розтягнути повернення додому якнайдалі.

Останні години Шебнар все розповідав їй історії з життя Неосяжних. І про перші кроки її батька на берегах Яви, і про створення простих механізмів. Його було цікаво слухати, однак найбільше Удача цінувала інше — спокій. Поряд з Шебом, під його тихий голос у безгомінні сплячого лісу, вона не хвилювалася ні про заручини, ні про майбутню розмову з батьком. На якусь мить вона взагалі забула, що вони кудись прямують. Напруги не стало, не стало проблем.

Та іноді з глибин ущелини потайних думок виринав сумнів: а що, коли це все — лиш мрія, нездатна витримати натиску життя?

— Коли Дрем все-таки створив розкол на межі вимірів, — захопливо вів свою розповідь Шебнар, — Івар на нього образився й, щоб помститися, зробив його шкіру блискучою, наче розсипав тисячі крихітних зірок. Однак це його не спинило. Палац Попелу вже майже добудований, а Івар сидить десь у глушині Яви, гнівиться.

Його нога зачепилася за щось на землі й голос різко обірвався. Удача хотіла спробувати його зловити, але кинулася запізно.

— Ох, — витиснув Шеб, піднімаючи зі снігу підборіддя. Ніс, щоки, плащ, голі пальці — усе вкрилося холодними кристаликами льоду. Удача заледве стримала посмішку. Нарешті дійшовши, вона взяла його під руку, допомагаючи підвестися.