♥︎ 18 ♥︎

Місто між пагорбами

Уздовж вузьких вуличок вечірнього міста гуляв бешкетний вітер. Він похитував ліхтарі, дряпав гіллям об паркани, підкошував сніг на гострих дахах і розтинав численні цівки диму над хатами. Свампель не спав, але вже готувався до холодної ночі.

— Завжди дивувався, як люди так швидко облаштувалися на землі, — зронив Шебнар, задивляючись на витіюваті хатинки.

Місцеві мешканці не могли похизуватися грошима, проте жодна частинка господарств не була обділена турботою й щирим бажанням створити щось гарне й затишне в серці зимової тайги.

— Це все батько. Без його підказок на це б пішли віки, він сам говорив.

Трейвін і справді доклав своїх рук до розвитку смертних. Можливо, аж надто багато він запозичив із Землі, навіть не радячись із Шебнаром. Поки до біди це свавілля не призвело, проте в майбутньому, імовірно, доведеться дещо обмежити вплив гарантів. З їхньою силою влада наглядача за Трибами нарешті набувала ваги.

А разом з ним згодом правитиме й Удача. Він уже майже бачив два трони у світлій залі розкішного палацу, який вона зведе на свій смак замість Безіменної гори. Він би дозволив їй. Точно дозволить.

— Постривай, — не надто гучно крикнула Уда, міцно схопивши Шебнара за рукав, коли він уже ступав на кам’яний міст. — Ми не можемо просто так туди піти. Люди, вони… Говоритимуть.

Йому здалося, чи вона справді переймалася думкою безчесних плетунів? Не схоже, щоб Удача жартувала.

— Про нас?

— Здебільшого про мене, але так. — Її обличчя зблідло від незручності. — Моя родина тут відома. Усі знають і мене, і про те, що батько хоче віддати мене заміж. Я майже впевнена, що Теана розпатякала подружкам і про мою втечу перед візитом пана Бейлі, а в їхній уяві він був моїм останнім шансом на шлюб. І тут зненацька з’являюся я в місті з іншим чоловіком…

— З нареченим.

— Але вони не знають. — Її рука повільно опустилася до його пальців. Нехай і крізь рукавиці, але він відчував її тепло й від того не міг не повертатися подумки в хижку. До багаття, до спокою, до неї. — Шебе, я не можу так зганьбитися, — прошепотіла його мила.

Він не бачив ганьби в її прагненні до любові. Не розумів і необхідності так піклуватися про схвалення людей, чиї життя для них ковзають по дотичній. Але не зважати на те, що турбує Удачу, — гірше злочину.

— Добре, я розумію. — Він тихо зітхнув і звів погляд, обмірковуючи можливі шляхи виходу. Один і найбожевільніший спав на думку швидко. — Є одна ідея. — Поглянув їй в очі, перш ніж кивнути на ліхтар з того боку вкритої кригою річки. — Пройди через міст. Зустрінемося там.

— Що ти вигадав?

Вона має такий кумедний вираз, коли за неї розв’язують проблеми.

— Я не дозволю тобі зганьбитися. Іди й побачиш, — пообіцяв він.

Не миттєво, але вона вирушила до містечка.

Шебнар заплющив очі. Блиснула намистина дару від Івара — зміна подоби, крутнулась намистина від Трейвіна — і він уже зустрічає її під ліхтарем, дивлячись чужими очима.

Удача аж здригнулася від несподіванки.

— Хто це?

— Бейлі Ретчер, — відповів його жвавішим, більш дзвінким голосом. — З Танскеля. — Вона дивилася на нього, наче на моторошного незнайомця. Тоді Шебнар второпав: — Невже ти не бачила жодного разу чоловіка, за якого збиралася вийти заміж?

— Ні. — Уда похитала головою, не зводячи з нього очей. — Як ти?..

— Що ж, так принаймні зможеш впізнати його в замку, щоб відіслати назад у Танскель. Танскель, правильно? — Він не стримав глузливу усмішку. — Це місто було на листі.

Удача пирхнула.

— Безчесний нишпорка.

— Я підглядав за тобою, а не за ним. Назва міста запам’яталась мимохіть.

— Отже, ітимеш зі мною в такому вигляді? — Якби вона справді злилась, то мовчала б довше.

— Ти не мусиш на мене зараз дивитися. І слухати. Просто слідкуй за тінню поруч з твоєю, от і все.

Кутики її губ сіпнулися догори. Вона взяла його під руку, і вони разом вирушили по засніженій дорозі, човгаючи чобітьми об поодинокі камінці.

Нове тіло сприймало холод гірше, тож Шебнар заховав руки до кишень, відвівши сумку за спину. Вечірнє містечко під покровом сутінок вабило його тишею. Навіть собаки не гавкотіли — тільки вітер, безмежний ліс за частоколом і тихеньке рипіння снігу. Де не було ліхтарів, шлях підсвічувало золотаве мерехтіння смолоскипів. А де не ставало й тих, дорога ледь-ледь виблискувала від світла зі щілин під дверима. Здавалося, що надворі блукали тільки вони вдвох, проте варто було лиш раз звернути з головної вулиці, коли долинув гамір голосів. Крамничка ще не стихла.

Ніс Шебнара за мить спіймав дивакуватий аромат. Не хвоя, не дерево, не дим і навіть не зима. Чим пахло?

— Що це таке? — Повернувся до Удачі, злегка нахмурившись від спантеличення. Вона не зрозуміла, про що він, тож Шебнар покрутив пальцем у повітрі й сказав: — Тут запах інший.

— Солодкий, густий, з нотами підпаленого цукру? — запитала з ледь помітною усмішкою. — Це карамель.