♥︎ 17 ♥︎

Заплутані стежки

Вони разом. Здавалося, диво стало дійсністю. Удача його покохала, визнала їхній зв’язок і не відмовилася прожити вічність разом. На них чекало казкове майбутнє. Попереду залишилося тільки одне, але від того не менш головоломне завдання.

Як переконати осяяну від щастя жінку піти в темряву Трибів?

— Давно не спиш? — її сонливий голос розкотився між низькими стінами.

Поглянувши на неї, Шебнар ледь помітно всміхнувся. Така сильна, вольова панна поряд з ним дозволяла собі побути крихкою, тендітною. Звиватися в обіймах теплої ковдри й не думати ні про завтра, ні про вчора. І не було для Шебнара більшого знаку, що вона нарешті довірилася йому. Нарешті скинула обладунки й загорнулася в шати найпрекраснішого почуття на світі.

Тепер боявся він. Боявся, що за чотири дні, які йому лишились за угодою, втратить усе, що так довго леліяв. Втратить Уду.

Шебнар не міг дозволити цьому страху просочитися в розум. Не міг втратити контроль, коли вже тримав мрію в руках.

— Погані думки збивають сон, — відповів, натягуючи ковдру на її напіврозкриту ногу. Дрібка турботи, але вона її помітить. — Коли наяву все добре, їх стає дедалі більше.

— Як любить говорити мій батько: «А ти не думай», — зронила з заплющеними очима. Її повільне дихання обіцяло, що дрімота мине ще не скоро. Рука повільна потягнулася до передпліччя Шебнара. Він опустив очі, відчувши ніжний дотик, коли вона промовила: — Повернися до мене.

— Не можу, я вже холодний. — Він узяв її руку й, поцілувавши тильну сторону, повернув на лежанку. — Можу лише сидіти тут збоку й милуватися, яка ти чарівна. Це мене досі дивує насправді.

Кутики її губ неквапливо піднялися.

— Якби ти ліг поруч, я б тебе зігріла.

— Я знаю, — сказав пошепки, легенько гладячи її по кучерявій голові.

За мить Удача розплющила очі, насилу почала відганяти сон, протираючи обличчя.

— Як там надворі?

— Заметіль утихла. Лишився тільки вітер, холод і величезні кучугури, — повідомив Шебнар і підвівся, щоб подати їй светр.

Удача хутко протягла в нього голову й, збираючи волосся, запитала:

— Тоді вирушимо зараз?

— Ти мене запитуєш?

Вона задумалася, перевівши очі до каміна, над яким висіли дві важкі хутряні накидки.

— Я не хочу повертатися додому, — спало з уст чесне зізнання.

Шебнар стенув плечима, наблизившись до неї.

— Можемо лишитися тут на кілька днів.

Ще чотири. Триби дозволяли лише чотири.

— Ні, ми мусимо, — сказала попри власний спротив. — Нат сама з ними розум втратить, якщо ще не полягла смертю хоробрих.

— Вона міцна. Такі довго тримаються, знаю одну.

Шебнар обережно торкнувся її підборіддя, дивлячись на слід від стріли. А в наступну мить його поцілунок впав просто на темну лінію. Удача встигла ледь усміхнутися, перш ніж він перейшов до її губ.

— Це божевілля, — пробелькотіла неголосно, обхопивши руками його шию, коли вони спинилися. — Ми — божевілля. Ти взагалі реальний?

Шебнар опустив долоні на її талію.

— Настільки, наскільки ти мене відчуваєш. Але в Трибах я справді живу серед ілюзій.

— Мабуть, це моторошно.

— Ні, лише самотньо. Ілюзії Трибів здатна легко підкорити уява. У третьому вимірі можна створити будь-що, але для цього слід мати хист. — Він схилив голову, що вони майже доторкались чолами, перш ніж наважився зронити: — Ти б там добре прижилася.

— Я смертна. Мені там не місце.

— Більше не була б, якби опинилася в Трибах.

Удача засміялася, не зводячи з нього очі нічної глибини. Так солодко й гірко водночас. Вона не сприйняла його слова серйозно, а в нього вмлівало серце.

Шебнар вже думав, як сформувати пропозицію зрозуміліше, коли вона відсторонилась і взялася наводити лад у хижі, відповівши лише:

— Це неможливо.

«Можливо. Я тебе проведу. Лиш дай згоду» — хотів схопити її за руки й мовити в обличчя. Натомість тільки стиснув губи, а вже за мить почав допомагати скручувати хутро.

Такий маленький будиночок, а на прибирання пів години забрав.

— Усе забрали? — запитала Удача, стоячи на порозі з луком за спиною і притримуючи відчинені двері за ручку крізь рукавицю.

Шебнар перекинув сумку через плече й уже зібрався йти, коли згадав:

— Постривай. — Він хутко підійшов до каміна й забрав згори темненьку, майже непомітну шишку. — Тепер усе.

Він вийшов, і Удача зачинила за ними хижку, добряче притиснувши стулку наостанок. Зітхнувши, повернулася обличчям до лісу.

Шебнар бачив, як вона не хотіла прощатися зі спокоєм останніх днів задля повернення в безладний замок з безліччю роботи. Але її серце могло не хвилюватися.