♡ 16 ♡

Інший задум

До хатинки вони дісталися ще до обіду. Якою б голодною Удача не почувалася, перш за все після візиту до ведмежого лігва вона вирішила бодай трохи обмитися. Шебнар не заперечував, тоді як його тіло не мало й натяку на бруд, наче він оновлював його відразу після мандрівок відомим лише йому магічним чином.

Поки Удача в хижі гріла воду в казанку, змочувала білу лляну ганчірку, неспішно протирала нею втомлену шкіру, Шебнар терпляче чекав назовні. То блукав довкола хижки, заховавши руки від холоду, то стояв біля сосен і дивився на небо. Порядний джентльмен із відлунням довговічного спокою. Інші б назвали його диваком і мали б рацію. Але Удача вбачала в його чудернацтві щось таке, що тримало її думки довше, ніж личило випадковому знайомству. Навіть зараз, підглядаючи за ним крізь тоненьку щілину вікна, вона не могла не згадувати його голос, його усмішку, його ніжний дотик.

Рука мимохіть потягнулася до шраму на щоці.

Тихо зітхнувши, Удача підійшла до каміна, над яким поряд висихав її кожух. Узяла згори металевий кухлик й, немов у дзеркало, почала вдивлятися у відбиток свого обличчя на блискучо-сірому, візерунчастому тлі. Лінія вздовж вилиці, що нещодавно обпікала болем, не була звичайним шрамом. Вона майже не відчувалася на дотик, але колір її надто темний, як для рани, що вже загоїлася.

Чи зійде слід коли-небудь? Шебнар не знав. Він не був упевнений, які саме чари залатали подряпину, і тому майже пів дороги назад до хатини просив вибачення. Та не це насправді хвилювало Удачу.

Нехай її обличчя ніколи не назвуть таким гарним, як раніше. Нехай містяни будуть кликати її дивачкою зі шрамом. Нехай від неї відвернеться пан Бейлі, на що вона, безперечно, сподівалася. Удачі було байдуже на все це лише тому, що вона не сумнівалася в найважливішому: Шебнар дивився на неї так само захоплено, як у день їхньої першої зустрічі. З ніжністю, з допитливістю, з нотками прихованої пристрасті. Часом він слідкував за її діями аж надто довго, що Удача не могла не помічати, проте її його увага не бентежила. Їй подобалося бути його зіркою, подобалося розуміти, що в цьому нещадному світі досі був той, на чию безумовну підтримку вона завжди могла розраховувати. Не менше її дивувала думка, що їй так само кортіло піднести до неба його.

Відклавши кухоль, вона нарешті взяла казанок і відчинила двері.

Без кожуха холод швидко дістався до ребер. Ледь не здригнувшись, Удача хутко вилила використану воду, і та розтопила біля порогу сніг. Почувши шум, гарант озирнувся. Його губи ледь потягнулися в усмішку.

— Шебнаре, — мовила, зустрівшись з його очима, — можете повертатися.

Востаннє глянувши на небо, він дістав руки з кишень і рушив до хижки. Удача й сама на мить підвела погляд: сірі хмари тягнулися від вищих пагорбів. Схоже, надходила заметіль.

— Від вас пахне горіхами, — сказав Шебнар, зупинившись біля неї коло дверей. Такий напрочуд задумливий і несерйозний. — Невже почали обідати без мене?

— Як я смію?

Удача завела його в будинок, аби не випускати тепло. Уже за звичкою він почистив черевики й одразу став знімати плащ.

— Як ваша щока?

— Звичайно, хоч слід не змився.

— Він не робить вас менш привабливою.

Вона дозволила собі усміхнутися.

— Раз так вважає сам Гарант Долі, то мені слід повірити. 

Коли він повісив плащ, його погляд затримався на полум’ї. Жовто-червоні язики кидалися між кам’яними стінами в примхливому танці, то витягуючись тонкими золотими шпилями, то розквітаючи вшир. Смоляні поліна потріскували, підкидали іскри в повітря, що тремтіло розпливчастими хвилями. Така звичайна річ для Удачі, а для гаранта наче справжнє чудо.

Якоїсь миті він і зовсім потягнувся до вогню рукою, наче прагнув доторкнутися до його жару.

— Не підводьте надто близько — обпечетесь, — застерегла Удача, розстеляючи перед лежанкою рушник.

Тепле світло від каміна ковзало по стінах. Живі тіні ховались у закутках. У цій атмосфері було щось заспокійливе, майже гіпнотичне.

— Опіки — це боляче? — запитав Шебнар, повернувши голову до неї, але не відриваючи погляд від каміна.

— Краще не перевіряти.

— Але ж як тоді відчути?

Удача пирхнула з усмішкою, вмостившись на хутрі та підтягнувши до себе ноги.

— Колись неодмінно відчуєте. Просто чекайте.

— А можу зараз, доторкнувшись до полум’я, — сказав він і зненацька сів поряд з нею.

Удача на мить розгубилася, що аж не змогла з першої спроби відкрити сумку з їжею.

— Не варто.

— Але ж воно так манить і, здається, зовсім не проти, — пролунав його глибокий голос, збивши всі її думки.

Вона повернула голоду до Шебнара. А він розлігся поруч, наче чорний кіт. Ще й у такому тонкому светрі.

— Ми зараз точно говоримо про вогонь?

Замість плечей він у відповідь знизав бровами, досі не зводячи з неї погляду. Лиш на мить блимнув на сумку в руках.

— Час обідати?