♥︎ 15 ♥︎

Слід, що навіки

Стоячи на засніженому пагорбі в тіні високих сосен і вдивляючись в чорно-коричневу пляму завалів довкола барлога, Шебнар сподівався, що ведмедеві бодай трішки розбурхував шерсть холод, від якого в нього вже свербіли ребра. Можливо, через мороз, можливо, через довгу мандрівку в напівтемряві ранкового лісу, проте гарант у цю мить почувався таким маленьким як ніколи. Здавалося, він би й зовсім зіщулився до розмірів піщинки й загубився серед кристалів снігу, якби поруч не була вона.

Удача стояла трохи попереду, притиснувши до стегна лук, який несла в руці останню годину. На відміну від його блідого лиця, її щоки квітнули рум’янцем. Тепло її м’якого дихання виходило ледь помітною парою, що за мить і зовсім танула в різкій свіжості лісу. Тільки холод, здавалося, Удачу не щипав. Він наче вважав її своєю, відчував, що до них повернулася господиня лісу. Вона була така зосереджена й нерухома, що Шебнар, дивлячись на неї, заблукав у часі.

Сніг під її ногами знову зашарудів, але тихо-тихо, коли вона повернулася.

— Чекайте тут, я огляну місце, — прошепотіла, злегка схиливши голову вперед. — І не шуміть. Пам’ятайте: якщо він прокинеться, ми не встигнемо навіть натягнути тятиву.

— Це підбадьорює, — відповів так само пошепки.

Удача взяла в руку стрілу напоготові й, обережно переставляючи стопи боком, неквапливо спустилася з пагорба. Ось вона — досвідчена мисливиця: безшумна, як рись, терпляча, як сонце. На наступні хвилини Шебнар затамував подих. Удача обходила барліг по дузі, не наближаючись до входу. Пальці стискали руків’я лука, стріла з обачності вже була на тятиві, готовій у будь-який момент натягнутися. Її очі ковзали по кожній дрібниці. Тут, на землі, розтріскана гілка. Там, на стовбурі сосни, облізла кора зі слідами старих подряпин кігтями.

Вона нахилялася, прислухалася. Іноді опускала повіки повністю, немов намагалася відчути звіра самою шкірою. Проте у відповідь відгукувався тільки пустотливий вітер серед щільної тиші. І жодного знаку, що звір міг прокинутися.

Достатньо дослідивши місцину, Удача мовчки махнула Шебнару рукою знак, щоб він підходив. Нехай і не так тихо, як вона, проте він зміг спуститися, не розбудивши хижака.

— Нових слідів активності немає. Певно, він спить, — сказала так тихо, що йому знадобився час, щоб розібрати слова. Тоді її погляд знову метнувся до барлога, а за тим слідувала коротка команда: — Починаймо.

Насилу пригадуючи послідовність кроків їхнього плану, Шебнар кивнув. Удача знову поклала стрілу на тятиву, проте цього разу не для перестороги, а прицілюючись. Відірвавши очі від неї, він нарешті опустив погляд долу, шукаючи… А що саме? Точно! Камінчик.

І його ж провини в забудькуватості не було. Просто не треба обговорювати важливі речі за сніданком, коли вся увага гаранта кружляла довкола запитання: «Цей хліб має так смакувати чи він зіпсувався?». 

Мить, глибокий видих Удачі, Шебнар намірив силу запуску й метнув камінець у бік барлога, але не прямо в отвір, а над ним, у гілляччя. Як веліла Уда, пошуміти, проте не спровокувати блискавичний напад. І в нього вийшло зробити все правильно.

Удача пильно вдивлялася в темноту барлога. Відблиск, шерех, подих — бодай щось? Нічого.

Шебнар не чув ні шуму зсередини звіриного лігва, ні власного серцебиття. Тільки метався очима до мисливиці, чекаючи.

На обличчі дівчини з’явилася тінь занепокоєння. Вона хитнула головою, і він зробив наступну спробу. Цього разу камінь влучив у стовбур з гучним стуком, потім скотився по землі, зачіпаючи шумні соснові голочки.

І нічого.

Третя спроба — тиша.

На четверту Удача вже послабила натяг тятиви.

Після сьомого каменя і зовсім опустила лук.

Перш ніж Шебнар нахилився по восьмий, лісову глушину обірвав її тихий голос.

— Якби він був активний, вже б вибіг.

Суміш занепокоєння й роздратування в її тоні бентежили гаранта більше, ніж будь-яке непорозуміння з Неосяжними.

— То це добре? — запитав від спантеличення гучніше, ніж мав би.

Вона стенула плечима, набравши повні груди повітря, і рвучко зітхнула. Шебнар повернув погляд на барліг, спробував відчути всередині хоча б дрібку тепла від чужого життя. Але тісна нора під завалами нагадувала йому морок Трибів.

— А він міг… померти? — не зміг замовчати припущення.

Удача повільно підвела очі на нього. Така серйозна й прискіплива. Але без жодного докору.

— Навряд чи. — Повернула стрілу в сагайдак за спиною. — Він або переїв і ліг у дуже глибокий сон. Або його там немає.

Досі поглядаючи на барліг, вона почала поволі відходити вбік, водночас не гребуючи й найменшою можливістю створити ногами шум. Натріщавши гіллям і розметавши сніг, нарешті заскочила за товстий стовбур старої поваленої сосни, там присіла, наставила лук та одразу вирячилася на Шебнара. Зрозумівши мовчазний натяк, він пішов до неї. Подеколи також намагався створити шум, але менш завзято.

— У плані не було пункту, що робити, якщо ведмідь не прокидається, — промовив, присідаючи навпочіпки біля неї й притримуючись рукою за відгалуження.