♥︎ 14 ♥︎

Ведмеже лігво

Рипіння снігу під ногами — чи не єдина річ, яка розважала Шебнара останні години. Вони з Удачею встигли лиш поснідати, випити гарячого чаю й скласти необхідні речі, а вже зараз тепло мисливської хижки здавалося йому примарним спогадом.

Шостий день у краю живих зустрів переслідувачів великого хижака морозом і ясним небом, настільки світлим, що відбиті від снігу промені не дозволяли ні на мить повністю розплющити очі. Хоча, можливо, його чарівна супутниця мружилася від пильності, бо лише вона одна знала, що вони насправді мали шукати серед одноманітного лісу безкраїх снігів та пригнутої ароматної хвої.

— Ви впевнені, що тут був ведмідь? — нарешті мовив Шебнар, стискаючи в руці ремінь сумки. — Мені поки так не здається.

— На землі сліди залишилися, бачите? — спокійно відповіла, хитнувши головою на їхню умовну стежку.

Але ж як їй личив рум’янець. Він не міг намилуватися.

— Ні, — видихнув після недовгої тиші, шмигнувши носом.

Удача повернулася до нього й, коли їхні погляди зустрілися, темні брови вмить зсунулися у виразі докору, та без гніву.

— Опустіть очі.

Шебнар так і зробив.

Пройшовши повз кучугури ще кілька кроків уперед, Удача зупинилася й указала рукавицею на глибоку виямку в снігу. Малюнок, на подив, чіткий: широка п’ятірня з розведеними подушечками. Він хотів би нахилитися й роздивитися слід ближче, проте мороз пробирався до шкіри від найменшого руху плаща, тому мусив задовольнитися й тим.

— І це точно ведмежі? — уточнив, намагаючись вдавати, що бодай що-небудь тямить про тварин.

— Шебнаре… — вона зітхнула, насилу стримуючи глузливу посмішку. — Як ви вмовили мене взяти вас з собою?

А він анітрохи й не соромився, тільки злегка всміхнувся.

— Я буваю доволі переконливим.

Удача пирхнула, але без злості, мимохіть торкнулася ременя, що тримав лук за спиною, і рушила вперед, уважно вдивляючись у сліди. 

— Тварина не квапилася: це видно по відстані між заглибинами, — пояснювала вона. — А значить — не голодна, але насторожена.

Шебнар ішов за нею без жодної зайвої думки. Ще за кілька сотень кроків ліс і зовсім стих, ушанувавши гаранта несамовитою нудьгою. Шостий день у Яві, Триби вже зробили півоберт, а він витрачав свій безцінний час на таку маячню. Ні, він мусив вигадати хоч щось, щоб нагадати Удачі про важливішу місію цієї мандрівки.

Ще за лиш-Дрему-відомо-скільки часу вони нарешті натрапили на якусь ділянку, де сніг був розгребений лапами, а земля стемніла від недавнього копирсання. Зупинилися. Удача присіла і провела пальцями по новому сліду, вивчаючи його. Шебнар же вирішив, що кращого часу діяти вже не буде, а тому відвів сумку за спину й тихенько нахилився.

— Шукав гілляччя для барлога, — монотонно промовила Удача, підвівши погляд з землі на найближчі стовбури. Уся така зосереджена й серйозна. — Значить, його домівка близько.

Раптом щось холодне й мокре вдарило її в плече. Не так від твердості, як від несподіванки Удача похитнулася й ледь не впала в бруд на коліно чистими штанами, але зловила себе руками. Широко розплющивши очі, вона озирнулася, лиш щоб побачити вишкірені зуби Гаранта Долі, котрий уже формував у руках наступну снігову кульку.

— Гарант Долі, наглядач за Трибами, головний у Колі, у Тріаді щойно кинув у мене сніжку? — процідила, незграбно повернувшись навпочіпки до нього.

О, так. Йому вдалося! Нарешті хоч якісь емоції. Нехай і гнів, і, можливо, кумедна спроба образити його переліком безглуздих звань, але це вже цікавіше, ніж мовчазне блукання.

— І ще одну.

Наступна сніжка влучила просто в носок її чобота. Удача зіскочила на ноги, видавши сварливий стогін.

— Що ви робите?

— Викрадаю вашу увагу в багнючки, — відповів без дрібки сорому, взявшись за боки. — Думаю, після всього шляху я на неї більше заслужив.

Удача вирячилася на нього з повним нерозумінням, тож він продовжив:

— Ви обіцяли мені витівку. Натомість ідете за слідами на землі, наче їх розкидали золотом. І я, як покірний слуга, мовчечки йшов за вами й ніс для вас цю сумку весь день. А все для того, щоб ви навіть не згадали про зупинку на обід? Ні, панно Удо. Я бунтуватиму.

Щоб підсилити свої слова, він крутнув пальцями, і гілка над головою Удачі зненацька струснулася, скинувши вниз весь білий покрив, що встиг накопичитися від останнього снігопаду. Вона аж позадкувала, але далеко не встигла відійти. Сніг осипався на неї м’якою зливою, танучи на щоках й залишаючись на волоссі пухкою сріблястою вуаллю.

— Ах так, значить? — мовила, змітаючи білі грудки з передніх кучерів, але не відводячи погляд від нього. Та за мить марні спроби струсити сніжинки припинилися. Усе ще розглядаючи Шебнара темнішими, ніж зазвичай, очима, Удача нарешті відповіла: — Що ж, пробачте, Неосяжний Пане, та я дам бій. Начувайтеся!

Вона швидко зібрала жменю мокрого снігу і жбурнула прямо в його обличчя. Потім ще одну, ще — сніг летів з її рук й розбивався об різні частини його тіла, розлітаючись на всі боки. І байдуже на все те безсумнівно громіздке спорядження на її спині. Шебнар відскакував, намагався ухилятися, але з кожною невдалою спробою уникнути сніжки підтиснуті губи дівчини тягнулися в ширшу, задоволену усмішку.