♥︎ 13 ♥︎

Хижа, мох і чесність

Дорога до мисливського будиночка зайняла понад вісім годин, тоді як влітку Удача з легкістю доходила сюди за три. І провина тому не тільки в складності руху в лісі по засніжених пагорбах, а й у безупинних балачках, які захопили увагу дівчини настільки, що вона збилася з маршруту. Одначе Шебнареві про це не зізналася, і не здогадуючись, що він вже десятки разів бачив цю стежку. Він знав набагато більше про її життя, ніж вона могла й уявити. Знав, але все одно з цікавістю слухав, як вона розповідала про своє перше полювання, як довго вчилася стріляти з лука, про їзду верхи, про збирання лікарських рослин влітку в цих лісах, про випробування компаса, який приніс її батько з Землі, коли їй було одинадцять. Навіть про спробу викопати озеро для овечок, яку вона утнула з сестрою, ще коли про замок не було й думки. Деякі розповіді були для нього новими.

Здавалося, навіть дерева зачудовано слухали історії Удачі, що вже говорити про Шебнара. Він приклеївся до неї очима, майже не дивлячись ні на що інше. І пташиний спів вже не цікавий, і вітер відлітав до верховіття, коли поруч з ним була вона.

Як на небі розлилися вечірні барви, вони нарешті дісталися до старої невеликої хатинки. Самотня серед безкраїх засніжених сосен. Її дерев’яні стіни заросли пухнастим мохом, що тягнувся аж до даху. Двері, віконниці — усе щільно закрите. Сніг товстим шаром огорнув покрівлю, засипав нерівними кучугурами поріг. Димар з темного каменю давно не відчував тепла ароматного диму — ознаки наявності в будинку чужого серцебиття. Мисливська хижа зовні не дарувала нічого, крім відчуття тліну, спокою й тихої забутості, що повільно опановувала цей куточок зимового лісу.

Удача замовкла й перезирнулася з Шебнаром, перш ніж продовжити йти. В її очах легко читалося тривожне передчуття, ніби вона страшенно чекала цієї миті, але водночас і боялася відкривати перед гарантом і цю частинку свого життя. У відповідь він лише поблажливо всміхнувся, мовляв: «Ти все ще думаєш, що щось здатне мене відштовхнути від тебе?».

— Цю хижу звели двоє місцевих мисливців, ще коли моя мати лежала в колисці, — говорила Удача, беручись через рукав за замерзлу ручку. Старі двері піддалися не одразу. — Раніше нею часто користувалися, та за останні п’ять років, відколи мій батько будує замок, ніхто в ці ліси так далеко не заходив.

— Бояться? — мовив Шебнар, проходячи за нею в темне приміщення, просочене запахом смоли, який він ніколи не відчував тут раніше.

— Радше соромляться.

Не дозволяючи собі стовбичити, Удача миттю зачинила за ними двері й, поклавши лук до стіни, зняла з Шебнарового плеча сумку та дістала звідти мідяну трутницю й кресало. Горіла бавовняна тканина запалала після третьої іскри, а за тим дівчина хутко перенесла вогонь на лампу, що висіла біля стелі на гачку. Металевий корпус переплітали ниточки павутиння, проте гніт роздав світло напрочуд легко. Шебнар же не припиняв дивуватися дрібничкам людського життя й вправності, з якою Удача робила всі ті речі.

У кутку тіснився віник зі зв’язаних злакових стебел. Пилу в хижі було не багато, проте Удача взяла його, щоб змести з чобіт залишки снігу. Спершу сама, а потім передала й Шебнару, і він невпевнено заходився чистити взуття. Лиш після цього вони нарешті пройшли далі.

Під ногами заскрипіла суха підлога з товстих дощок. У кутку, біля каміна, лежав акуратно згорнутий мішок із хутра. Біля іншої стіни розміщувалася підстилка з соснового гілля, прикрита ще однією шкурою. Удача присіла біля каміна, поставивши поряд лампу, і вже встигла взяти кілька дровин, коли згадала й озирнулася.

— Розстелите хутро самотужки? — запитала, вказавши очима на згорток.

Невже вона досі думає, що він настільки безпорадний?

— Звісно. — Кивнув, підняв хутро й рушив до того, що ще мало стати ліжком.

Спершу треба було зняти зі згортка ремінь, проте це виявилося значно важче, ніж він собі думав. Застібка ніяк не відпускала натягнутий край, тож, не довго думаючи, Шебнар лиш на мить порушив закони матерії й протягнув ремінь просто крізь хутро. Трейвін не мав цього помітити, чи не так? Покривала швидко впали долу, старі дошки застогнали. Він підняв ковдри, злегка струснув. Однією застелив ліжко, а дві поклав до іншої стіни, для себе.

Удача до того часу розпалила вогонь. Тепло розійшлося по невеликому приміщенню, відганяючи зимовий мороз. Хатина, тиха і сувора, поступово оживала.

Підвівшись над каміном, Удача повернулася до Шебнара й одразу зауважила два постелені місця — темні плями на золотавому дерев’яному тлі.

— Ви вирішили лягти окремо. Не замерзнете?

— Я не боюся холоду, — запевнив ясною усмішкою. — Серце боїться, але ж воно заховане.

На її обличчі засяяв промінчик мовчазної вдячності. Лиш тоді Удача розслаблено зітхнула й, повернувшись до каміна, почала знімати кожух. Шебнар повторював за нею, мимохіть затримуючи очі на витонченій фігурі, що будувалася роками енергійного життя. Як вона послаблювала пояс, як розминала заболілі плечі. Це не те, чим мав би займатися порядний наглядач за Трибами, але він не міг собі завадити. Після кожуха вона позбулася від взуття, а він, причарований, ненароком ледь не зняв з себе й туніку.

— Я вже достатньо наговорила, — мовила Удача, усівшись на розіслане ліжко й ставлячи чоботи сушитися до вогню. Її теплий погляд, сповнений втоми, ковзнув вгору на гаранта з легкою усмішкою. — Настала ваша черга мене розважати.