♡ 12 ♡

Втекти від заручин

Вибір. Чи мала вона його?

Коли ще слід роздумувати над питанням майбутнього весілля, якщо не в ніч перед приїздом нареченого?

Золота каблучка спадала з її пальця. Скільки б вона її не носила, ніжний метал завжди торкався шкіри холодом. Ковдра й та більше зігрівала душу. Можливо, не випадково все так? Можливо, сама доля намагалася відвернути її від хибного рішення. Чи ухвалити таке.

Чому вона взагалі не могла позбутися від баламутних думок? Немов нав’язливі жахи, вони переслідували її останні чотири дні, відколи в замку з’явився Шебнар. Та чи міг він бути причетним до її непевності? Його кумедна незграбність, очі неймовірної глибини й щире, незаплямоване провинами світу серце, сповнене розуміння. Бодай його! — він і був її одним великим сумнівом. Якийсь тиждень тому Удача вже змирилася з неминучістю весілля й була готова прийняти пропозицію незнайомця, бо батько наполягав. Але що змінилося зараз?

О, майбутній коханий, тобі доведеться несолодко.

Лежачи під м’яким брунатним хутром, Удача згадала про нещодавній інцидент. І нехай ведмідь не здавався їй проблемою, яку нагально треба вирішити, він все ж спонукав до роздумів.

А що, якщо атака хижака та зламаний паркан і є її порятунком? Їй щось стане на заваді в разі вибору такого способу відкласти небажану зустріч?

В одному Удача була певна — батько буде в захваті. До пана Бейлі їй, як небу до багна, та його розчарування точно не минеться без наслідків для репутації родини. Хоча чому через це перейматися? Їх все одно ніколи не приймуть за рівних. Господар замку — третій з Тріади, його дружина — єдина донька каменяра, що після шлюбу стала «дивачкою з пагорбів», а їхні діти — напівкровні володарі сили, майже Неосяжні, проте підвладні законам Нави. Жодна ввічливість, пожертва чи інша добра справа не зітруть з Удачі прізвисько «старшої доньки Трейвіна». Прості люди знати решти й не хочуть. То чому вона має перейматися тим, як вони сприймуть її вибір? Вибір не на користь весілля, не на радість пану Бейлі й всупереч волі Гаранта Мандрів.

Чого ще гадати? Сумнів — найкращий вказівник правильного шляху. І Удача обрала єдиний, яким він здавався їй у ту мить, порятунок. Утечу. Таку просту й таку банальну, що, крокуючи зрання до великої зали, вона заледве стримувала нервову усмішку на межі відчаю й надії.

Уже перед самими дверима затамувала подих. Мить тиші, вагання. Удача зітхнула, посовала ремінь, що тримав за спиною лук, трохи примружила очі. І нарешті заіржавілі петлі зарипіли. Першим дівчину зустрів в’їдливий сморід свічок, дим обпікав навіть очі. Відмахнувшись від нього, наче від набридливої думки, Удача пройшла до просторої зали під пильними поглядами сестри, покоївки та наглядача за Трибами, котрі скромно снідали, перш ніж накритий стіл загарбує зграя голодних після сну дітей. О, шестерні, коли ця картина стала для неї нормою?

— Я їду на полювання, — виголосила майже урочисто, не давши жодному з присутніх навіть привітатися.

Нат заледве ковтнула шматок сиру, щоб не вдавитися.

— Ш-що, перепрошую? — Її буро-зелені оченята звелися на сестру, а в них виблискував і подив, і гнів, і смуток від зради.

— На полювання? — Звів брову гарант.

Теана ж підняла тацю й хутенько почимчикувала з кімнати. Кажуть, підслуховувати за дверима зручніше. Або принаймні цікавіше — Удача гадки не мала, бо не мала нахабства чи бодай нагоди таким займатися.

— На ведмедя, — повела так спокійно, наче робила це кожну п’ятницю. — Хтось розбудив його чи він сам не заснув, але очевидним залишається факт, що самовільно він не дасть спокою нашій худобі. Гелрік знову бачив клишоногого неподалік загону. Голодний, грізний, але він не напав, імовірно, злякавшись гавкоту Колючки й Джмелика. Я знайду його по свіжих слідах, поки він не надумав вертатися, і… Позбавлю голоду.

— Одна молода панна на ведмедя? — Шебнар відклав хліб, уважно дивлячись на неї.

Удача зустрілася з його очима лиш на мить, але цього вистачило, щоб цілком забути про час, простір і незнане інше, що тримало її ноги на землі. Вона й сама не збагнула, коли в грудях з’явилося те тихе тремтіння, яке не личило ні її розумові, ні тверезим думкам.

— Та до темного місця ведмедя! — обірвав їх різкий голос Нат. — Сьогодні батько приїздить. Чи ти клепку серед снігу загубила?

Юнацька ніжність і миловидність дарували її гніву напрочуд удаваний вигляд.

— Зрозумій мої причини…

— О, ясно! — перебила її, на мить відвернувши голову й киваючи, поки рука опускала на тарілку надкушений сир. — Покидаєш на мене весь замок у такий відповідальний момент. Чудово. Розумно. Геніально! — Підійшла до Удачі й без поблажливості поплескала по плечі. — Пан Бейлі точно оцінить цей жест напередодні пропозиції. Мені сказати матері? Хоча чому її турбувати? Краще одразу покликати тата!

— Ану не смій! — Удача рвучко затулила їй рота, міцно ухопивши тонке плече під м’яким вовняним светром. Нат аж нахмурилася, лупцюючи її по руках. Вона ж озирнулася до Шебнара. — Перепрошую. Чи не могли б ви на мить вийти назовні? Нам із сестрою треба дещо обговорити.

Натхнення припинила сіпатися. Але тільки тому, що вигадала інший спосіб звільнитися: долоню Удачі враз обпік укус. Нехай і не сильний, але він змусив її відсахнутися.