♥︎ 11 ♥︎

Амулет від самотності

«Триби скриплять, — прокотився з відлунням низький голос у голові Шебнара. — Особливо твоя».

«Я чую. Усе гаразд, Дреме» — відгукнувся він, лежачи на твердій лаві, вкритій хутром.

Дихання повільно перемішувало прохолодне повітря, супротивлячись вазі рук на грудях. Погляд бігав по рівних лініях на сірій стелі, а думки поглинула дивна суміш спокою й напруги. У замку тиша, за очима бушували завитки енергії, збуреної через відсутність свого наглядача. Шебнар чекав цього невдоволення від Трибів, проте не думав, що воно буде настільки гучним, що його помітять й інші. Тим паче Гарант Дня і Ночі, який так багато часу проводив у своїй майстерні, що з роками майже втратив здатність чути шум механізму.

«І як довго тебе не буде в Трибах?» — повів він, уміло приховуючи занепокоєння.

Доки Шебнар не повернеться, слідкувати за третім виміром мав саме другий з Тріади, Пан Відповідальність. Навряд чи він був радий такій можливості, проте як вірний приятель і не відрікався. З іншого боку, можливо, бодай так хоч на один оберт відірветься від годинників.

«Ще дев’ять днів».

За вікном вчетверте від приходу Шебнара в Яву здіймалося на небо сонце. Три доби позаду, і чого він досяг за цей час? Зганьбився на річці та з гапликами, видався безпорадним у сідлі, ще й спромігся відштовхнути свою милу Уду надокучливою увагою. Єдиний успіх — перекрите від продухів вікно в кімнаті її нареченого. Одним словом — жах. І до приїзду Трейвіна залишився тільки день. Якщо нічого не змінити, він дізнається, що Шебнар задумав викрасти з Яви його доньку, а тоді просто вижене його з замку віниками. Можливо, навздогін ще нацькує зграю малих кітуків, яким тільки привід дай, щоб покусати довгі, худорляві ноги гаранта, котрий ще й погано бігає.

Здавалося, задум приречений. Але ж ні. Одне лагідне «Вітаю» за сніданком, й Удача несподівано запросила його о дев’ятій підходити до комори на першому поверсі за північними сходами. Шебнар добре пам’ятав ту комору — чи, радше, маленьку, дуже погано освітлену майстерню. Бачив кілька разів під час своїх візитів, але не мав жодного уявлення, чому вона вирішила обрати для розмови саме те місце й що зібралася йому сказати. Ідеї на думку спадали не надто втішні.

 Коли годинник нарешті відбив визначений час, Шебнар підвівся, перевірив гаплики, поправив рукава свого висохлого сукняного плаща й нарешті вирушив на зустріч. Темні коридори мовчали, лиш деколи шепочучи до гаранта шумом вітру за стінами. Сьогодні дітлахи вже не так гарцювали по замку. Виховання Натхнення безсумнівно мало сенс. Зараз вони саме вивчали з нею грамоту, а заразом і конюх, якщо Шебнар все правильно запам’ятав із ранкових розмов.

Дійшовши до низеньких, темних дверей, гарант зупинився. Довкола нікого, тож він припустив, що Удача чекала всередині. Але Шебнар не міг зайти, не перевівши подих. Задубілі пальці ледь помітно тремтіли. Її ж ніжні долоні полюбляли тепло. Шебнар нагрів руки заздалегідь — з чарами це зробити легко. Аби ж усе можна було виправити магією.

Нарешті налаштувавшись, він доторкнувся гладенької ручки. Двері зі скрипом відчинилися, випустивши назовні тепле світло запаленої лампи на столі. За ним, сидячи на високому стільці, схилилася зосереджена Удача.

— Панно Удо.

Темні кучері частково загортали тінню любе личко, але вмить колихнулись, коли вона повернула голову.

— Шебнаре! — Ще раз глянула на стамеску й незавершену фігурку сови в руках. — Ви зарано.

— Та наче ні. Саме вчасно.

Удача мовчала. Знову зробив щось не те. Як же так? Але вже в наступний момент вона відклала інструмент, підводячись.

— Що ж, тоді це я не встигла. Але нічого. Прошу, заходьте.

Він пройшов вперед, зачинивши двері за спиною. Крізь марення ця комора здавалася темнішою, ніж була насправді. А простору тут немов стало більше, хоча полиці вздовж стін, заставлені всілякими дерев’яними фігурками, зв’язаними пучками попелястого пір’я, шишками, оберемками сухих квітів, готовими виробами з цього добра й іншими різноманітними несподіванками, нікуди не зникли.

— Це місце… — видихнув Шебнар, намагаючись не розбудити пил.

— Моя маленька розрада, — усміхнулася Удача. — Ви цікавилися, що я роблю, окрім справ у замку. Ось і відповідь. Вирішила, що краще один раз показати, ніж двічі пояснювати словами.

Її темні очі сяяли з золотаво-червоними відблисками вогника. У цю мить Шебнар хотів дивитися в них вічно, забутися. Комора сама собою була майже така ж темна, як Триби, але Уда могла принести цей вогник і туди. Авжеж могла. Вона розпалила б гаряче світло в кожній непроглядній печері. Упорядкувала б кожну безкінечну стежку Безіменної гори. Тільки вона, і ніхто інший.

Звісно, якщо він припинить на неї так промовисто витріщатися.

Озирнувшись довкола, Шебнар побачив у кутку кімнати знайомого в’язаного ведмедика й, не роздумуючи, видав:

— А це не та іграшка, з якою ви спали?

— Звідки ви знаєте? — У неї від подиву аж нахмурились брови.

— Не знаю. — Похитав головою.

Шкірою під товстим одягом прокотився холод. Бовдур. Просто старий безтілесний йолоп. Невже так по-дурному все скінчиться? Ні, він не міг цього допустити.