♡ 10 ♡

Порядок серед гамору

Одинадцять чужих дітей і наглядач за Трибами в замку, батько з незнайомим нареченим усього за два дні дороги звідси. Здавалося, Удача божеволіла. Але це була не галюцинація й не якась абсурдна вигадка. Тепер такий вигляд мала її реальність: невгамовний галас невихованих дітей, завірюха за вікном, настирливі думки й ще гучніші кроки, що громом розкручуватися по темному коридору. 

Удача йшла з гостьової кімнати, міцніше закутавшись у товстий вовняний жилет. Так холодно в цих стінах не було ще ніколи. Діти ж, наче вперше бачили всередині приміщення стільки простору, не могли натішитися новими враженнями й не припиняли гасати між порожніми кімнатами. Удача перевірила: без пручання їх не зупинити. Тому більше й не намагалася. Тільки під ноги дивилася й ледь встигала ухилятися, коли назустріч з-за повороту зненацька вибігала зграя з трьох хвостатих шибеників з усмішками на всі зуби. Хоч ноги ще короткі, але вони такі прудкі, що й змигнути не встигаєш, як на місці дітлахів лишається тільки вихор здійнятого пилу.

І цим пилом доведеться дихати пану Бейлі.

Батько її приб’є. Повільно й нещадно. Можливо, перенесе на безлюдний острів для роздумів, як робив це кілька разів раніше. Але там сонце, розпечені піщані хвилі й пальми — будь-що краще, ніж абсолютна відсутність тиші та крижане повітря, що влізало й за комір светра, і під рукави, і до ребер.

Одне радувало — серед маленьких кітуків більшість були спокійні. Іноді навіть занадто, бо були недорікуваті й соромилися, а двійко дітлахів зовсім не говорили, бо ще малі.

— Зачекай, — промовила Удача, схопивши за плече одного з найменших бігунів. Ним виявився Тір, або той, хто не їсть моркву — так вона їх усіх і запам’ятовувала. Присівши, Удача забрала з його рук шапку, обтрусила сніг і надягнула йому на голову, мимоволі підігнувши вуха. — Шапка, — спокійно показала. — Тепло на голову.

Тір подивився на Удачу, двічі кліпнув сяйливими оченятами, а потім просто взяв і стягнув шапку з голови. Барсині вуха вирівнялися. Удача ледь насупилася, знову надягнула. Він зняв, вона надягнула. І так ще раз, доки ззовні не долинув голос його сестри, що кликала брата будувати сніговий замок. Удача востаннє поглянула на хлопчика очима, що обіцяли дати доброго прочухана, якщо він спробує доторкнутися до головного убору ще бодай раз. Погрозу було сприйнято, і за мить хлопчисько біг до сходів, мимохіть виляючи хвостом.

Удача випрямилася й, стримуючи зітхання, сповнене втоми, вирушила далі. Однак не довго довелося йти в тиші.

— Чому камінь сірий? — запитав Карул, шестирічний хлопчик із підігнутим від застуди лівим вушком.

Димний аромат ладану від мазі, якою вони з Нат ввечері згарячу заліпили всю шерсть на запаленій ділянці, наситив всі коридори замку. Тепер за Карулом треба постійно наглядати, щоб не чухався. Після вчорашньої розмови Удача також запам’ятала, що він доволі розумний. А ще, що це саме він займався приготуванням тих двох кіз, яких вони встигли з’їсти.

— Таким він народився, — відповіла Нат, по-діловому киваючи.

Вони стояли, дивлячись на звичайну стіну як теля на нові ворота. Раніше б це Удачу здивувало, але зараз і бровою не повела.

— Але в моїй художній майстерні в коробках є фарби. Якщо хочеш, можемо подарувати їм кольору, — запропонувала Нат.

Від кого, але від сестри такої зради Удача не очікувала.

— Які мухи вас покусали? — гримнула, дійшовши до них широким, майже воїнським кроком.

— Або не можемо. — Кругле личко Нат неквапливо повернулося до неї, а з ніжно-рожевих уст вилетіло різке: — Що?

— Нічого. Усе просто прекрасно. До приїзду батька всього два дні, а ми зібралися кам’яний замок перефарбовувати!

— Та скільки та дитина пензликом намалює? Я б віддала їм замість полотна одну з порожніх кімнат, батько б і не помітив. Чого ти така грізна сьогодні?

— Бо в нас не готова кімната для гостя. Гарант Долі походжає надворі в занехаяному плащі вартового й дивується сніжинкам. Конюх зранку бачив ведмедя в ялинах зовсім близько до худоби, а я в цьому безладі не можу просто зосередитися через увесь гамір довкола.

— Шебнар тебе шукав після сніданку. — Удача ледь щелепу не зронила, вражена, що Нат зачепилась саме за цю частину її скарг. Ще й таким невинним тоном! — Просто повідомляю. Можливо, він міг би допомогти.

— Та я його бачила.

— І що він хотів? — ледь помітно усміхнулася.

Здавалося, навіть Карулу стало цікаво.

— Не знаю. Я не підходила, — сухо відповіла Удача, намагаючись не згадувати, як потайки сама на кухні вминала шматок смачнючого сиру, підглядаючи за гарантом зі щілини вікна. Він тоді грав із малими кітуками в сніжки, і бодай у ту мить замок не ходив гулом під ніжками бігунів.

— Ти тікаєш від нього? — від Нат із її спостережливістю це майже звинувачення, причому не безпідставне.

— Можливо.

Удача досі відчувала страшенний сором від того, на чому обірвалася їхня вчорашня прогулянка. А в Шебнара так сяяли очі.

Враз вона відчула, як її щось смикнуло вниз за жилет. Коли опустила очі, перед нею з’явився ніхто інший, як Гато. Ватажок розбишак, найстарший серед дітей і той самий, хто поцупив у Нат кошик під час прання.