♡ 8 ♡

Гарячий суп і гаплики

Удача ще ніколи не застрибувала в штани з такою спритністю. Товстопуза кішка Мірабель, яка грілася помаранчевим клубочком на килимку біля каміна, навіть не встигла помітити господарку, коли та грюкнула кришкою скрині й вилетіла зі спальні.

Наступні хвилини стрімкого бігу до прядильні матері проминули в сірому тумані. Аж ось вона нарешті зупинилася біля потрібного проходу.

— Матусю, допоможи!

Струнка, поважна пані з кучерявим волоссям, що було лише на відтінок темніше за доньчине, повернула голову.

— Що таке? Щось горить? Невже пожежа?

У мами завжди як щось не так, то одразу пожежа. Побачила минулого літа страшний сон із замком у вогні й ніяк не зітре з пам’яті ту жахливу картину. І як же жити з такою тривогою?

— Ні, — мовила Удача, пройшовши до неї. Присіла перед кріслом, узяла її за тонкі теплі руки й тихіше повела: — Ти не повіриш, кого ми зустріли біля річки, поки прали. Шебнара! Того самого. Він ішов до нас і провалився під лід. Мокрий з п’ят до голови. Ми його вклали в покій над кухнею, але що робити далі?

— Шебнар? — Її брови здійнялися від щирого подиву. — Справді він?

— Безсумнівно.

Мати задумалася, відвівши очі до прядки.

— Ваш батько не скоро прибуде. А за гостем потрібно наглянути. Зробіть йому відвар із чебрецю, шавлії й меліси. Нехай Каснія приготує на вечерю юшку з коренем пастернаку й курятиною. Небагато, щоб була легка. А знахаря привозити не треба — гарант швидко одужає й сам. Дайте йому лише час.

Удача завзято кивала, пильно слухаючи настанови матері, немов у дитинстві, коли треба було вперше поїхати на закупи. Але кількість питань від того не зменшилася.

— Умгу, а що потім? Ми готуємо замок до відвідин пана Бейлі. Що з Шебнаром робити?

Мія перейняла руку доньки у свої, провела великим пальцем по трохи завеликій золотій каблучці. Її погляд наповнився мовчазним смутком: коли їхній час так швидко сплив? Ще ніби вчора її доні бігали наввипередки в маленьких суконьках на луці серед квітучих трав. Трейвін лежав поряд з нею на підстилці й весело заплітав їй коси. Удача чудово пам’ятала, яка щаслива тоді була її мати. І як вона змарніла після того сну. Відтоді її очі більше не сяяли так яскраво, але зараз, коли вона виринула з думок і всміхнулася, якийсь вогник радощів усе-таки палав у її серці.

— Що робити… Нічого. Він не прагнув пишної зустрічі, значить, має інший задум. Просто не заважайте йому його виконувати.

«Інший задум». Удача зітхнула, нічого не второпавши, але й у словах матері ні дрібки не сумнівалася.

— Добре, — промовила, розігнувши коліна, і відпустила її ніжні руки. — Ти ще довго прястимеш? Там на кухні смачнючі коржики.

Мати хмикнула, похитавши головою.

— Ще трохи. Коли ваш батько повернеться, він мене до роботи не підпустить. Хай хоч зараз щось корисне пороблю.

Удача всміхнулася, вже уявляючи мить, як він побачить, скільки пряжі наготувала його дружина.

— Гаразд, мамо. Головне — накручуй нитку, а не себе. Безсоння піде, коли вгамуєш серце. А це дихання, постава…

— І плечі, — промовила вона в унісон. — Знаю, доню, знаю. Не турбуйся про мене. — Подарувавши їй лагідну усмішку, повернулася до прядки й знову розігнала колесо ногою.

Залишивши мати в затишку улюбленої роботи, Удача вже повільніше вирушила до місця, що першим спало на думку, — на кухню. Однак не встигла її нога зійти навіть зі сходів, коли з першого поверху долинув гамір.

— Я не втомилася! — голосила Нат, кладучи кошик на підлогу. — Не забилася. Це лишень наслідки нерівного бою за нашу білизну.

Спантеличена покоївка з величенькою купою одягу на руках у відповідь лиш мовчки кліпала.

Побачивши сестру в коридорі — з рум’янцем, розкуйовдженим волоссям і снігом на комірі та носі, — Удача ледь стримала усмішку.

— Що сталося? — гукнула, хутчіш спускаючись далі.

Нат повернула до неї голову з широкими очима.

— Мене. Вкусила. Дитина! — Показала легке почервоніння на боці долоні. — А ти негідниця! — Злегка ткнула її пальцем під ключицю. — Могла б і повернутися по любу молодшу сестру.

От і все — вона сміється.

— Чого ж не надихнула їх на добрі справи? Ти ж Натхнення!

Нат ще більше насупила свої світлі брівки. Удача ж повернулася до Теани, щоб визволити бідолашну жінку, що потрапила під руку сестри.

— Це одяг для Неосяжного Пана?

— Так, панно Удаче, — відповіла зі звичною стриманістю.

— Добре. Тоді віднесіть йому, а потім заваріть гостю ще трав’яний напій. Чебрець, шавлія, меліса… — пригадувала мамині слова. — Можливо, ще щось для смаку.

— Нехворощ, щоб не хворів! — буркнула збоку Нат, роззуваючись аж надто різкими рухами з таким шумом, що всіх мишей побудив.

Удачі закортіло штурхнути її ліктем, але вона не стала, щоб не звалити з ніг. З того боку віконниць зненацька щось стукнуло в дерево — сніжка. А за нею потягся приглушений дитячий сміх. Через щілину виднілися швидкі силуети малих вухатих хлопчаків. Нат вдихнула так глибоко, наче справжній бик, а втім, назовні не вийшла. Ще чого, через бешкетників знову взуватися молодій панні?