♡ 7 ♡

Багаття серед каменю

Її ноги тремтіли так сильно, що важко було триматися рівної стежки. Холод досі точив кожну кісточку. Пальці в пастці просякнутих водою чобіт. Удача боялася впасти обличчям у сніг просто тут — перед самим Гарантом Долі. Зганьбити всю родину в очах Шебнара було так просто. Але до замку залишалося зовсім трішечки. А там буде тепло, сухий одяг, гаряча їжа. Бували й гірші морози, ніж це обмерзання. Вона впорається. Інакше й не могла, враховуючи, яка на її плечі зненацька впала відповідальність. Зараз, вдихаючи зимове повітря попри печіння в горлі, мусила просто йти.

Аби тільки від падіння під лід не занепав сам гарант.

Удача ніколи не уявляла, що буде вести до родинного замку гостя, чий образ на троні в печерах суцільної темряви не наважувалася малювати навіть подумки. А зараз він ішов поряд з нею в оточенні лісової тиші. І їй було неспокійно, насправді так страшно, що волосся на руці біля його боку ставало дибки.

Вона відпустила його лікоть кілька хвилин тому, коли стежка стала вузькою стрічкою, але досі відчувала примарний дотик. Шебнар відмовився йти позаду, ймовірно, щоб не бентежити її. Удачі ж не більше подобалося вести його перед собою, наче він якийсь злочинець чи втікле ягня. Але перечити головному з Кола не сміла.

Мовчання нишком тривожило їй розум. Слухаючи швидке рипіння кроків, Удача не могла заглушити запитання, що градом сипалися в її думках: «Його не мало бути тут. Не мало бути в плоті, в Яві, у замку. Незапланований візит — батько буде в захваті. А ще більше бідний пан Бейлі. Чи є шанс, що Шебнар повернеться в Триби до їхнього приїзду? Чи, може, нехай мати все вирішує? Вона з гарантами мала справу довше, як-не-як, і вміла правильно розмовляти з тими, хто стоїть під Трибами. Безперечно треба буде поговорити з матір’ю. Але спочатку обов’язково зігріти й гостя, і себе».

Удача намагалася дивитися вбік, з-поміж хвойних гілок, щоб і краєчком ока ненароком не зачепити постать Неосяжного Пана в незручному для нього становищі. Але зрадливий погляд раз по раз метався з-під нахиленої голови, намагаючись вловити хоч частину його виразу.

Шебнар був моторошний і заворожливий, немов небесний місяць. Та водночас він мав ті самі риси, притаманні звичайним чоловікам. Його важко було назвати привабливим. Так, високий зріст, симетричне майже до ідеалу обличчя й доглянуте чорне волосся могли підкупити сьогочасних жінок, але худорлявість і блідість відлякували. Крихітні краплини, ловлячи світло у свої прозорі ґрати, досі стікали з чола по його запалих щоках срібного відтінку.

Батько казав, що гаранти матеріалізуються в тіла, які вважають на сходинку кращими за ті, на які вони заслуговують. То чому ж Шебнар обрав таку сувору похмурість?

У серці Удачі виник безпідставний жаль, але швидко щез, наче зметений перебіжним вітром. Цей чоловік мав вище становище за будь-яку живу й неживу річ у світі. Співчувати йому через суперечливу думку про тягар влади — це майже образа. І враз стало очевидно, що вона гадки не мала, за ким зараз ішла до свого дому.

Мовчазна мандрівка в обіймах зими тривала недовго. Коли густі сосни відкрили за собою галявину з поодиноким замком, душа Удачі залилася ясним світлом. Нарешті стежка перейшла в ширшу доріжку, і ягня скинуло з себе вовну, порівнявшись із пастушкою.

— Вас звати Удача, — тихі слова гаранта звучали напрочуд впевнено. Коли його голова повернулася в її бік, панна більше не мала права відганяти очі. Їй було вкрай важко стримати тремтіння ніг, а Шебнару, плащ якого мусив важити з мішок борошна, і за вухом не свербіло. — Чи не могли б ви зробити так, щоб наступного разу мені пощастило і я не провалився під лід та не зганьбив себе у ваших очах?

Звичайна спроба завести розмову, але навіщо вона уявила? Звісно ж, могла б, але яким способом!

— Це… проблематично.

Нарешті шурхіт снігу під ногами змінився на перестук чобіт по шорсткому каменю. Хутко перебігши по сходинках, Удача вирвалася вперед, щоб відчинити перед гостем парадні двері. Начебто звичайні, зроблені батьком власноруч цього літа, дерев’яні, трішки прикрашені вирізьбленими плавними лініями. Але в цьому кам’яному хаосі цей вхід мав чи не найкращий вигляд серед усіх декорацій.

— Ласкаво прошу, Неосяжний Пане, у дім ваших відданих поклонників.

Він зайшов, лиш на мить забарившись на порозі. Очі розглядали порожні фортечні стіни. Коридор мала б освітлювати лампа, але її ґніт зараз також холонув у мороку. Така гостинність, що Удачі хотілося зачинити двері, залишившись ззовні приміщення. Але довелося зсередини.

— Ми прибрали килими та картини, бо сюди часто замітає мороз, — поквапилася пояснювати, витираючи ноги об брудний прямокутний килимок, зроблений із залишків старих мішків, але принаймні з охайно обшитими краями.

Шебнар повернувся до неї, нарешті опустивши голову.

— У вас затишно.

Удача пропустила подих, дивлячись у ці зачудовані очі. А потім її погляд опустився на черевики гаранта. Зійшовши з килимка, вона вказала на нього рукою й мовила лише:

— Будьте ласкаві.

— Пробачте? — щиро здивувався гарант.

Вона знову стала на мішки й, мимохіть стиснувши губи в напівчемну-напівглузливу усмішку, демонстративно повторила рухи, після чого кивнула на його ноги.