♥︎ 6 ♥︎

З-під криги назустріч тобі

З чого почати мандрівку до виміру смертних, якщо раніше ніколи не покидав свій печерний дім? Мабуть, з вільного падіння.

Над Явою сопіла ніч, коли Шебнар, заздалегідь уявивши на собі простий мужицький одяг, покинув Триби. Переміщатись у просторі в Дремделіона й Трейвіна виходило так легко. Він і не думав, що щось могло піти шкереберть саме на цьому етапі. Але ще і як пішло! Бо опинився він не перед дверима на порозі замку, як хотів, а за кілометри звідти, так ще й у повітрі, просто над густими свампельськими лісами.

Він падав.

Першим Шебнара покинув капелюх. Другим був спокій.

Холод огортав гаранта зусібіч. Його вразливі щоки несподівано вкололи тисячі дрібних кристаликів льоду. Навіжений вий заглушив усі звуки, коли повітря без жодної церемонності вривалося під довгий сукняний плащ, під нижню сорочку й навіть до щиколоток за довгими халявками черевиків. Кидаючись між завісами чорної тканини, спантеличений Гарант Долі обертався, мов соломинка в лихій бурі. Зорі, міські вогні, темний ліс. Зорі, вогники, ліс. І так стільки разів, що в якусь мить небесний покрив розіслався серед сосен.

Шебнар не знав, чи відчував зараз те, що мав, чи взагалі не мав ніколи цього переживати. Йому не було страшно — тільки цікаво й дуже незвично. А як би на його місці зараз почувалася людина? Так само чи, можливо, просто-таки протилежно? Одне знав напевно: вона б краще розуміла, що відбувається. Не міг Гарант Долі збагнути й те, як зупинитися. А заросла поверхня землі ставала до нього все ближче й ближче.

Падіння продовжувало прискорюватися. Шебнар уже чекав, коли його ноги торкнуться землі. Яка ж вона? Тверда, як камінь? Чи м’яка, немов туман?

Ось вже вона. Поруч. Так близько.

Дотик.

А потім усе накрила темрява.

***

Він розплющив очі, коли на ясному небі вже господарювало сонце. Спершу тільки ліве: вії на правому зчепили разом дві зухвалі змерзлі сніжинки.

І скільки часу гарант пролежав на тому боці в снігу? Розкліпавшись, він аж ніяк не миттєво призвичаївся до яскравості світла, що виблискувало на рівнесенькому, недоторканому навіть часом білому полотні, яке де-не-де оживляли колючі велети невичерпної краси — сторожі лісового спокою.

Шебнар вдихнув, помалу зводячись на ноги. Цілісінький, неушкоджений. Навіть плащ не зім’яв.

Що сталося? Де це він? Де замок?

Враз гаранта зустрів вітер — він був тут усюди. Такий лагідний і вільний. Безстрашний бешкетник похитував його вбрання, розгойдував волосся, обдував носа й не цурався навіть пробиратися за високий комір. Він наче насміхався з гаранта, мовляв: «Дивись, що таке справжня свобода». А Шебнар лиш заплющив очі й тихо заздрив, слухаючи, як легко вітер линув у далечінь між ялин до пагорбів.

Змирившись із вітром, він став роззиратися. В Яві був день — такий звичайний для виміру смертних, і зовсім новий для Гаранта Долі. Звідкілясь доносилися голоси птахів. Тепле сонце осяювало все навколо — він відчував його тепло на своїй маківці. І це було так спокійно. Шебнар просто стояв зачудований, аж доки не згадалося, що він міг ходити.

Зробив перший крок. Нога з приглушеним рипінням потонула в товстому білому покрові. На мить гарант злякався, що м’який сніг проковтне його повністю, але підошва швидко вперлася у тверду землю. Похилив голову до плеча — дивина. Зовсім ні про що не думаючи, він зробив наступний крок. І ще один. Роззирнувся. Вуста Шебнара сіпнулися з розгублено-радісною, чимось навіть дитячою усмішкою. То он воно як утворюються сліди.

Мов чорна цятка серед безмежних сніжних просторів, він пройшов ходою вайлуватого пінгвіна ще кілька метрів і раптом збагнув, що знає, куди йому йти. Голоси. Радість і сміх — зовсім поруч. Вони кликали його, манили. І він рушив за ними.

Поволі дерева почали розступатися, а згодом ліс і зовсім урвався. Попереду простягнулася довга біла смуга без жодної ялинки чи сосни, зі зниженою ділянкою в центрі. Цей спуск та змерзлий кам’яний міст праворуч натякали, що тут могла бути річка, але за снігом лежав засипаний лід, а від води залишилася тільки маленька, глибока калюжа, а біля неї… Шебнар остовпенів, побачивши її.

Його Удача. Ось же вона! Темні кучері вибивалися з-під сірої хустки. У добрих, блискучих очах сяяла радість миті, а з вродливого лиця не спадала непідробна усмішка. Поруч з нею Натхнення вимішувала тканину у воді. Це їхній сміх вивів його з лісу.

Темряву в душі враз заповнило химерне тепло. Йому вдалося!

Він так довго чекав цієї зустрічі, та зараз якесь незбагненне почуття змусило його відступити. Шебнар заховався за найближче дерево. Причаївшись, ледь-ледь визирнув з-за колючого стовбура, щоб краще все обміркувати.

Два великі кошики, джерело води серед льоду біля берега, засукані рукави, мокра тканина. Схоже він уже колись бачив: вони прали — ні, полоскали.

Сидячи навпочіпки, Натхнення по черзі діставала з кошика мокру лляну тканину, кілька разів промочувала її, кожного разу кривлячи гостренький ніс, коли почервонілі руки торкалися крижаної води. Потім відтискала й передавала сестрі. Удача скручувала полотно вдруге, і з нього стікало ще більше води. Потім піднімала, клала на великий мокрий камінь і, на мить затримуючи подих, починала щосили вибивати її прачем. Її рухи ритмічні, сильні, але жоден не мав і сліду гніву. Кожен удар пускав у повітря хмару крихітних крапель. Після минулих разів вони вже схопилися крихітними кристаликами інею на коричневому кожушку Удачі. Але вона не поспішала скидати білий наліт, наче, як і Шебнар, бачила в ньому щось прекрасне.