♥︎ 5 ♥︎

П’ять липових намистин

Скрип, скрип, скрип.

Триби протестували, нарікали на дії свого наглядача, цураючись змін. А втім, продовжували обертатися. На інше вони й не ладні.

Першим до третього виміру повернувся Дремделіон. Кругла дерев’яна намистина на його долоні не блискотіла, не котилася. Так і не скажеш, що в цей шматочок липи вклала частинку своєї сили Морілея — сама Леді Смерть.

Трейвін теж не забарився. У його руках — дари від Івара й Сезана, такі самі намистини. Ідентичні мікрометр до мікрометра, подряпина до подряпини.

Гаранти з двох вимірів об’єдналися, щоб підтримати пристрасну ідею створити героя. Його шалену брехню. Але Шебнар, сидячи на своєму троні, уже не картав себе. Він майже відчув на плечах ту зміїну шкіру, а вона, на диво, зігрівала. Така тонка та шовковиста, але й важка, як метал. Однак сумніви швидко розвіювалися — досить було знову з’явитися проблиску думки про ту, що загубила його порядок.

Зала Трибів — найбільша з печер, розвіданих у Безіменній горі. Її стеля губилася в непроглядній чорноті. По обидва боки відходили проходи до нескінченних коридорів, вигляд яких за кожним поглядом ставав інакшим. Як не дивно, більшість простору тут займали самі чарівні шестерні. Вони ж зазвичай були єдиним джерелом руху. Але зараз мертву тишу каменю з ледь чутним скреготом механізму розбавляв шурхіт твердих, рівних кроків. Двоє молодших з Тріади без поспіху, але й не вагаючись, піднялися на кам’яний поміст.

Дремделіон дістав чорний вовняний мотузок та, зайве не мнихаючись, одразу розпочав роботу. Першою на товсту нитку впала намистина життя, потім смерті, за нею й пір року. Вони ковзали так легко, немов зовсім не відчували нерівних волокон.

Усі троє гарантів затамували подих. Залишилися тільки дві. Останні.

Трейвін дістав з кишені бурлацьких чорних штанів свою намистину. Ще раз змалював очима рельєфи волокон, задумався, зробив глибокий вдих. Пальці міцно стиснули її в кулак. І враз Триб Мандрів заскрипів. Печери затряслися, глухий гуркіт ширився темними коридорами. Шебнар міцно взявся за підлокітники й, спершись на долоні, почав підводитися зі свого крісла. Поли плаща шугнули по нозі. Скрип почав стихати — і тряска вщухла.

Третій із Тріади видихнув, із тим відпускаючи незнану часточку себе, про яку ніби й не думав раніше, та зараз зрозумів нестачу. Однак його обличчя ні на мить не піддалось емоціям, коли четверта намистина впала на мотузку.

Шебнар й уявити не міг, що відчувало те вразливе створіння за фігурою дурня. Зараз Трейвін здавався байдужим. Уже за мить, певно, до нього повернеться буденна безтурботність, але цей маленький ключик до своєї сили, свого єства, він відпустить не скоро.

Настала черга Дремделіона.

Той, хто створив попередні вмістилища сили, не мав потреби вкладати чари в намистину й нанизувати її на мотузку — він сформував її одразу на місці. Спалах, тріскіт. І тиша. Так швидко. Лиш туман з зоряним сяйвом затримався на мить, перш ніж остаточно розсіятися між частинками повітря.

Так вони й утворили артефакт для Гаранта Долі, подібного якому не було ніде на Землі Гарантів.

Власноруч зав’язавши мотузку на шиї, він раптом відчув, як закладені стіни його подоби всередині рухнули. Каміння розлетілося врізнобіч, пил здійнявся догори, до серця, де згодом осів. Його очі, колись тьмяно-сірі, налилися кольором. Тепер вони засяяли зеленню безкраїх лугів, води маленького озера на осонні. Сила полилася по жилах, наповнюючи його енергією, якої він ніколи не знав за все своє існування. На мить навіть печери сповнилися світлом. І це було так добре.

— Покиньте Триби, — мовив Шебнар, поволі оговтавшись, коли темрява знову огорнула залу навколо. — Я викличу Вармора на бій, на себе. Вас не має тут бути.

— Точно не потрібна допомога? — сумнівався Трейвін.

У відповідь він лиш мовчки поглянув на нього, і слова не знадобилися. Кивнувши, Гарант Мандрів підкинув монету й після брязкоту розтанув фарбами в темноті.

— Нехай щастить, — сказав Дремделіон наостанок і потім сам перетворився на швидкоплинне сяйво.

Триби охопила тиша.

Кожен закуток Безіменної гори, кожен рух неосяжного механізму — усе вмить принишкло в напруженому очікуванні.

Відколи третій вимір поводиться, мов полохливий заєць?

— Повірили, — лиш видихнув гарант, проходячи пальцями по ніжних намистинах на своїй шиї. Такі досконалі — чиста магія, втілена в одному артефакті. І вся вона віднині належала йому. — Вони мені повірили, — досі не збагнув, як йому це вдалося. Усмішка сама накотилася на обличчя. Раптом Шебнар залився сміхом. — Так. Так! Я буду жити. Нарешті!

Його радість линула печерами, не зустрічаючи жодного спротиву. Безіменна гора мовчала, неспроможна вийти з каменю, щоб завадити захиснику свого порядку провадити свавільні, корисливі зміни. Тієї миті був тільки він, дорогоцінний дар в його руці й тріумф. Та регіт став згасати, коли перед очима почав з’являтися її образ.

— Нарешті я побачу тебе наяву, — сказав майже пошепки.

Намисто звільнило шию: свою функцію воно вже виконало. Шебнар не збирався носити на собі артефакт такої вагомості, тим паче під час першої мандрівки до Яви.