♥︎ 4 ♥︎

Легенда про Вармора

Шебнар ніколи не брехав. Жодного разу за сто шістдесят один рік його похмура душа не пустила ні краплинки обману. Тому зараз, крокуючи печерою до майстерні другого з Тріади, він не міг підвести з долу очей. Усе обмірковував майбутні дії, слухаючи тихе скрипіння всемогутнього механізму.

Якими словами краще брехати? Тими, що солодко лягають на душу, обіцяючи показати гармонію, якщо ви їх купите? Чи тими, що ціляться в страх, проходячи в кожну кісточку з тремором «Воно тебе знищить, якщо не обереш мене»? А може, спробувати створити поєднання? Намалювати зиму з червоного й чорного? Вони б повірили, що на тій картині є сніг? А якщо картина й справді оживе й сніг заллється червоним? Що трапиться, коли брехня Шебнара призведе до наслідків, з якими не впорається навіть він сам?

Безголосі думки. Він їх чув. І зникала грань між дійсністю й маренням. Темрява й світло втрачали сутність, коли справа стосувалася Трибів. Роздуми не давали Шебнареві спокою, але ноги йшли. Ноги йшли.

Майстерня Дремделіона не мала чітко визначеного місця. Загалом, як і все в Трибах. Потрібно просто уявити її і йти. Печери самі вкажуть шлях. Повороти, тупики, роздоріжжя — на все байдуже. Куди стопа поверне, туди й путь наверне.

Шебнар просто йшов у темряву, яку зрідка на мить оживляли швидкоплинні білі вогники — крихітні спалахи будь-де в повітрі, що кожного разу супроводжував тихий зойк. Одні вогники звучали радісно, наче дзвін весняного ранку чи пташиний щебет. Інші, найменші, лунали тихим шипінням свічки в оточенні тіней на стінах. А від деяких віяло злістю й мороком, але такі, порівнюючи з рештою, з’являлися нечасто. Ці вогники ще не мали назви. Вигадати її означало надати їм значення, а Шебнар волів лишити їх загадкою.

Нарешті печера проявила йому майстерню — старі дерев’яні двері, врізані просто в кам’яну стіну. І байдуже, що в третьому вимірі ніде не росло й травинки.

Гарант Долі, взявшись за ні холодну, ні теплу кришталеву ручку, не вагався й одразу відчинив. Очі, звиклі до чорноти, миттю замружилися від сліпучих помаранчевого й жовтогарячого вогнів. Таке світло палкіше, ніж маленькі спалахи. Та головне — тихіше.

— Вітаю, друже, — мовив Шебнар.

Він швидко кліпав, водночас бігаючи поглядом різнорівневими полицями вздовж усіх стін, нескінченно заставленими годинниками найрізноматнітнішого вигляду. Дремделіон працював майже завжди, а роботи не меншало ніколи. Така вона — праця часу.

Крім декількох ламп на дубових столах, майстерню освітлювало зеленими та тепло-фіолетовими барвами полярне сяйво вгорі. Щось новеньке. Воно витало в повітрі серед печери, ні з’являючись нізвідки, ні кудись зникаючи. Сяйво видавалося таким справжнім, що на мить Шебнару здалося, що ось він — кінець Безіменної гори. Але кольори сунулися й відкривали за собою темний камінь.

З печер неможливо вийти, якщо немає магії. Дремделіон її мав.

Схилений над столом гарант, помітивши гостя у своєму домі, нарешті відклав інструмент і розібраний годинник, хоч і неспішно. Його худорлява спина під жовтою накидкою поволі вирівнялася. Почухавши чоло, нагріте теплими променями лампи, він повернувся до Шебнара.

— Шебе. Чим завдячую твоєму візиту? — мовив, втупившись у нього своїми вугільно-чорними очима. Такий колір мало і його довге волосся, зібране ззаду на потилиці.

— Давно тут витає? — Він кивнув у бік сяйва під стелею.

Дремделіон ледь помітно підняв один кутик губ.

— З лишком. Морілея підказала ідею, а мені сподобалося. Гарно, хіба ні?

Ідеї Морілеї, схоже, були до вподоби всім, і тільки Шебнар бачив за її блідим, оманливо милим личком приховане бажання контролю. Така вона, смерть, всюдисуща.

— Гарно. Хоч і не справжнє, — сказав Гарант Долі й, нетерпляче ковзнувши підошвою, перевів очі до Дрема. Час у Яві йшов надто швидко, щоб витрачати його на таке безглуздя, як витріщання на яскраву нісенітницю. Тому він одразу повів: — Я прийшов у справі. У дуже важливій. Настільки, що я попрошу тебе покликати Трейвіна, перш ніж усе пояснити.

— Звісно. А що там? Щось трапилось із Трибами?

— Гірше. З’явилося дещо інше, чуже, що загрожує їх зламати. Поквапся. Поки ми тут говоримо, воно не сидить на місці.

Майже не вагаючись, Дрем підвівся. Шебнара завжди дивувала його химерна здібність не забруднювати за роботою білу туніку з золотим орнаментом, яку він завжди носив під коричневим шкіряним жилетом. Для нічного часу доби Гарант Дня і Ночі мав інше вбрання — сині шати, і це вже було вдвічі більше одежі, ніж мав Шебнар. Вигадувати різний одяг тут — надто невдячна витрата зусиль.

— Я за мить, — рвучко зронив, перш ніж зникнути в Яву.

Ось так просто. Узяв і розчинився в просторі, залишивши по собі лиш яскравий туман, що теж за мить розвіявся. Годинники зачекають, майстерня його не тримає.

І враз Шебнар перестав відчувати смуток. Думка про брехню більше не приносила йому жаль, не змушувала серце калатати, не стискала горло. Він всього лиш хотів отримати частинку того, що вони всі мали від свого зародження. Тим паче заради кохання. Хіба ж це не правильно? Хіба ж не справедливо?

Так і вийшов з майстерні, зачинивши за спиною двері, що не видали й маленького шурхоту. Знову в темряві, знову один. Але часу на самоті в Гаранта Долі небагато, а тому варто якнайшвидше підготувати спектакль.