♥︎ 3 ♥︎

Наглядач за Трибами

Коли довго за чимось спостерігаєш, можна й не помітити, як твій розум ненароком полонить одержимість. Гарант Долі, перший з Тріади, чи не найкраще міг пояснити це почуття, адже жив із ним уже понад сотню нестерпно довгих років.

Слідкувати за Трибами — це не було для нього забавою чи дивною примхою. Ні. Це його робота.

Ще від прадавніх часів заснування Землі Гарантів Шебнар сидів тут. Темрява нескінченних печер відбилася блідістю на його обличчі з аж надто глибокими впадинами на щоках. Рідкісні спалахи загадкових білих вогників дарували крихту віри, що це все недаремно, що його місія мала сенс.

Але невгамовна тиша говорила інше. Тільки ледь чутне поскрипування чарівних шестерень невідомих розмірів, матерії та форми нагадувало, що в Трибах також минав час.

Буття тут — нескінченний цикл. Третій вимір існував споконвіку й протягом усього періоду безперестану повторював одне й те саме. Триби крутяться, Шебнар дивиться. І ніяк інакше. Один день смерті в Наві дорівнює дванадцяти дням життя в Яві або одному оберту нічого в Трибах. Шестерні — нічого, Тріада — нічого. Це все марення, хвороблива галюцинація. Безіменну гору не побачиш на жодних мапах.

Але вона є. І гаранти є.

І вони розуміють, що є частиною ілюзії, вигадки, нереального третього виміру. А втім, досі намагаються вдавати реальність. Причому так старанно! Малюють в уяві й тіло, і розум, і вигини тріщин на кам’яних стінах. Навіть затхлий запах сирості, додавати який сюди було зовсім не обов’язково.

Так вони й дійшли до того, що весь світ керувався виміром, який вигадала Тріада. Шебнар вбачав у цьому певну іронію.

За весь час одноманітного існування він давно змирився зі своєю долею бездіяльного спостерігача. Тобто майже.

Сидячи на своєму кам’яному троні, зведеному просто серед печер, він відповідально спостерігав за Трибами, але погляд раз за разом усе кидався вбік. Туди, звідки йшло світло. Туди, де жила вона.

Дехто зі смертних та мертвих говорить, що печери Безіменної гори не мають ні краю, ні виходу. Насправді мають. Навіть два. Їх ще давно вигадав Дремделіон, Гарант Дня і Ночі, котрий був другим з Тріади. А зробив це він не на прохання Шебнара та й не за власним бажанням — йому просто звеліли Триби. Відтоді вічна темрява має два виходи. Один дивиться на Яву, інший — на Наву. Чи можливо з них вийти? Ні, але вони все ще допомагають тікати з нескінченної ілюзії. Нехай і тільки подумки.

Край смерті Шебнара не цікавив: там надто спокійно й радісно. Від яскравості Нави його часом аж засліплювало. Під час будівництва Палацу Попелу Морілея, якій ніколи не бракувало гордощів, назвала себе королевою й викликалася правити цілим виміром самотужки. Навіть він, головний з гарантів, не мав такого самозвеличення, як ця з першого погляду тендітна жінка.

Інша справа — Ява. Коли він дивився на неї, навіть самі Триби, здавалося, сповільнювалися. У краю життя панували самі смертні. Івар лиш вносив свої деталі, зазвичай залишаючись осторонь у своєму селищі, прихованому серед лісу. Навіть Трейвін був ближчий до устрою живих, ніж відповідальний за вимір. Можливо, так навіть краще, бо люди в перші шість десятиліть свого існування добряче встигли розвинутися завдяки даній їм самостійності. Вони поширювалися по суходолу, розбудовували міста, зводили споруди приголомшливої краси. Але найбільше Шебнара вражало їхнє прагнення до змін, до вдосконалення. Вони приймали нові ідеї з радістю й чи не одразу ж знаходили їм втілення.

Гарант Долі так не міг. Не мав права, бо зберігати світовий порядок — його головний обов’язок. І тому його особливо приваблювала свобода смертних. А не було в Яві вільніших істот, ніж дві молоді доньки Гаранта Мандрів.

Натхнення — миловидне обличчя талантів! Ця жінка була здібна в стількох творчих заняттях, що й злічити важко. Її театральність, обізнаність, впевненість, ясний сміх. Вона так часто сміялася. Будь-який чоловік закохався б у неї після першої ж зустрічі. Але не Шебнар. А все тому, що поруч була її сестра.

Руки Удачі ніколи не тримали пензлик довше двох поскрипувань Трибів, а скрипіли вони часто. Малювати, вишивати? Це не для неї. Її стихія — буйний вітер. Той, що гне горді тополі, що рве вітрила зухвалих суден та відриває солому з розтріпаних стріх. Удача — втілення істинної волі. Незалежна, нічим не зв’язана, ладна робити все, що їй заманеться.

Шебнар дивився на неї й не розумів, як узагалі він міг так міцно прив’язатися до когось настільки… відмінного. Її кроки швидкі та рішучі. Постава рівна, хода тверда. Він же блукав, мов примара з темряви серед моря попелу, і майже нічим не вирізнявся з-поміж чорноти.

Його безперестану тримали невидимі кайдани Безіменної гори. Тим часом в Удачі навіть кучері — довгі, темні, густі, мали свавілля поводитися всупереч чужій волі.

Вона його захопила. Не питаючи ні в кого дозволу, відібрала погляд Гаранта Долі від величних Трибів. Його умовне тіло полонили печери, але думки цілком і повністю належали Удачі. І так тривало вже п’ять років.

П’ять років єдиною розрадою Шебнара від вічної ролі наглядача за Трибами слугувало те єдине віконце, що дивилося на Яву. Коли від однакової роботи голова обростала свинцем, він підводився з трону, підходив до самісінького краю, наскільки тільки відпускала темрява, і чекав. А все лиш для того, щоб побачити її.