♡ 2 ♡

Перша помічниця

161 рік, Андрас, родинний замок Трейвіна

Гаранти в цьому світі контролюють усе. І дуже непросто бути донькою одного з тих, хто входить до трійки наймогутніших із Неосяжних. Особливо коли він поїхав, залишивши на вас із сестрою нещодавно лиш добудований замок з досі порожніми кімнатами й без мурів.

— Збери волосся! — сказала Удача молодшій сестрі тоном, що не дозволяв заперечень, коли вони разом стрімко спускалися сходами замку.

Морозне повітря вмить обдало ніс та щоки. Холод зметнув з тіла залишки сну, не лишивши й крихти надії на повернення в тепле ліжко. Їм не звикати підводитися рано, але щоб настільки, коли з неба ще місяць не зійшов — це рідкісна радість.

— Так у шию тепліше, — відповіла Нат і, накинувши каптур сіруватого вовняного кожуха на світло-каштанові, як у батька, пасма, заховала руки в кишені й побігла маленькими кроками вперед, щоб обігнати її.

Але Удача не відступала. З кожним підстрибом Нат у бік ударяла невелика письмова торбинка, перекинута через плече. Черевики вона зав’язала на сяк-так, зате про записник не забула! Удача завжди захоплювалася здатністю сестри так необдумано розставляти пріоритети. Уже на стежці до загону худоби під стінами замку Нат підсковзнулася й ледь не клюнула гострим носом у кучугуру снігу, але Удача встигла зловити її за каптур.

— Біжи й далі, незграбне дівчисько, бо сидить там Морілея у своєму палаці без натхнення й нудьгує, — процідила крізь глузливу усмішку.

— Я просила так мене не називати. — Поправила комір, знову натягнула каптур. — Мені вже далеко не п’ятнадцять. Мене заміж кликали!

— Кликали, та не забрали ж.

Кинувши цей укол, Удача стенула плечима й байдуже перевела погляд на пишну ялинку, що височіла на розі перед поворотом. Така струнка, самотня красуня. Було в її способі буття щось прекрасне.

— От би тебе вже хтось забрав, — кинула Нат, повернувшись через плече й продовжуючи йти. Зіниці такі маленькі, мов горошинки в буро-зеленій оболонці. — Спробуй не одразу відмовляти пану Бейлі, хоча б вислухай його пропозиції. Кажуть, він тямить у поезії, тож заслужив хоча б дрібку поваги. Або принаймні не погрожуй довічним вигнанням на безлюдний острів, коли проводжатимеш його назад до карети.

— Пан Ейлар на це заслужив! — відрізала Удача, не бажаючи й згадувати те обличчя з крученими вусами. — Його поведінка на вечері була жахливою. Якщо й цей Бейлі говоритиме так, ніби йому потрібна не дружина, а жінка для ложа, то я і його видворю, навіть якщо надворі буде завірюха.

Нат тихо захихотіла.

— Тоді можна лиш побажати удачі пану Бейлі. — Її очі ковзнули на руку сестри, де виблискувало золоте кільце з прозорим каменем. — Обручку, до речі, він обрав гарну.

Удача не хотіла дивитися на річ, легке ковзання якої звертало на себе увагу чи не кожної миті. Вона взагалі бажала б не згадувати про чоловіків, знаючи, що в Яві не було жодного гідного кандидата ні на її серце, ні на сестрине.

Як взагалі батько зміг полюбити їхню матір, маючи повне розуміння, що вона з часом постаріє й перейде в Наву, а він, безсмертний і навіки молодий, лишиться тут? Хіба ж це можливо так сильно кохати? Хотіла б вона дізнатися, та поки поруч зі смертними відчувала лиш, що їй тут не місце. А час безжально йшов, не лишаючи жодного вибору, крім як надіти завелику каблучку й чекати зустрічі з надією, що цього разу хоч щось у серці тьохне.

— Доброго ранку, Кхануле! — вигукнула Нат до конюха, обірвавши затяжні думки.

Міцний, невисокий чолов’яга, через якого їх підняли без сніданку, уже чекав перед високим парканом. Точніше — у дірці зламаного прогону перед тим, що від нього залишилося.

Темні очі Удачі заполонив страх. Це ж як можна було таке зробили з міцною огорожею? Вісім жердин відкинуло на метри від їхнього місця. Три із них були розламані навпіл. Товста мотузка, що тримала прогін, зараз лежала навкруги розірвана на шмаття. Один стовп повністю вирвало з землі. Інший зігнуло, нахиливши всередину загону частину паркану, що залишилася цілою.

Замість снігу під ногами Кханула блистіла багнюка. Численні сліди копит на ній і далі свідчили, що проблема більша, ніж Удача собі думала. А далі, біля лісу, на снігові й зовсім виднілися темні плями, що не вселяли в душу нічого, крім тривоги.

— Це точно справа лап ведмедя, а не зграї вовків? — мовила Нат з холодною розміркованістю.

— Немає сумнівів. Ми знайшли купу слідів на північ звідси.

— І чому ж він не спить? — це вже запитала Удача, по-панськи схрестивши руки.

Старий конюх лиш знизав плечима, стиснувши губи. 

— Може бути декілька причин. Дика тварина сильно залежить від тепла, від їжі, а тут їм непросто. Гелрік ще казав, що бачив вночі в небі якусь чудасію. Світло, що котилося до обрію, чи то камінь, що падав. Він думає, що ведмідь прокинувся через те, але я сумніваюся. Словом… Як ви бачите, ми зазнали деяких втрат. Більшість овець, нашугані, залишилися в загоні, коли я сюди прийшов. Ми загнали їх у хлів. Але кози… Не бачив жодної.

— Не лишилося жодної кози? — перепитала Удача, роздумуючи, як розбиратися з такими наслідками. Батько приїде зовсім скоро, а відповідальність за замок на ній.