♡ 1 ♡

Квітка проклятого замку

802 роки від першого оберту Трибів,
Андрас, родинний замок Трейвіна

У цьому замку повно мишей. Вони шкребуться ночами, перебігають між стінами серед дня й скрізь розкидають свій крихітний послід. Та не лише гризуни заважають мешканцям спати. Спогади — ось справжня причина, чому Удача покинула дім ще триста сімдесят років тому.

Кам’яні стіни нового муру геть вкрилися жовтими лишайниками. Опале листя розстелило стежку до заіржавілої клітки воріт, біля якої, підтанцьовуючи від холоду, тупали на місці два темні силуети вартових у подертих обладунках. Сповільнюючи коня, вона не чула, про що ті гомоніли. Знала лише, що її нога не ступить до замку. Ні сьогодні, ні будь-коли після.

Кінь заіржав з полегшенням, спинившись серед дороги, що розрізала високий ліс. Вартові замовкли й зосередили очі на несподіваній гості в сірому мандрівному плащі. Не впізнали вони справжню господиню замку, який охороняли. Та вона більше не наближалася. Натомість блідолиця, вслухаючись лиш у своє дихання, відвела повід убік і направила коня на вузьку стежку між сосен. Подалі від очей, до прихованого озера.

Тонкі ноги тварини ламали гілля майже незворушно. Повітря довкола раптово набуло міцного хвойного аромату. Цей ліс малював перед очима не менше мінливих картин з минулого, ніж замок. Важко було й сказати, які видіння приносили їй більше болю, та всі вони, напівпрозорі, мали голоси. Не свої — людські, незабуті.

Коли вдалині з’явився блиск водойми, лихі думки поволі вщухли. Вдихнувши на повні груди, Удача спинилася неподалік біля дерева й зіскочила з сідла. Обвела повід довкола стовбура, зробила петлю й затягнула так, щоб в разі чого могла швидко розв’язати вузол і ринути навтьоки. Тікати звідси їй не вперше. Повертатися ж завжди болісно.

Стягнувши рукавиці з холодних рук, Удача відразу потягнулася до кишені. Пергамент торкнувся пальців, залишивши сухий слід: лист на місці. Тоді вона нарешті опустила каптур, скинувши додолу кілька крапель від ранкового дощу, і почала роззиратися навкруги.

Знайомі ліси, знайоме озеро, знайома земля під ногами. Удача мала б радіти, що знову опинилася вдома, та за очима не відбивалося жодне почуття. «Це всього лиш крапка на мапі, — лунало в голові. — Місце, що пахне минулим, потойбічним і водночас до гіркоти свіже».

Зненацька здалеку долинув шурхіт. Дві стрункі постаті в темному простували сюди стежкою від замку.

Одне створіння вона впізнала одразу ж. Чорний фрак, високий капелюх-циліндр, довга палиця й напрочуд дивна хода. Ця колонія жила вже понад сотню років, але досі жахливо імітувала людину. Одначе вони старалися! Такі охайні, такі елегантні, нехай і кривенькі. Милі жуки.

Інший парубок був справжній. Лице рожевіло молодою завзятістю. Сорок зі жменею літ — порівнюючи з нею, ще зовсім юний. Тим паче, як і їй, на вигляд йому до скону буде тридцять.

Він ступав впевнено, погойдуючи полами темного, трохи мокрого плаща. Здавалося, щойно лиш спустився з сідла, але жуки не йшли б з ним поряд, якби від нього смерділо своєрідним шармом мандрівки верхи. Він квапився, нервував, а втім, досі намагався приховати післясмак очікування за широкою усмішкою.

Даремна спроба.

Удачу ця усмішка гнітила. Чоловік був жвавий, завзятий, повен бажання врятувати світ, яке, мов відчайдушного зайду зі свічкою на нивах серед ночі, неодмінно поглине темрява. Колись такою була її сестра.

Її звали Натхнення. Її забрала Морілея. Спроба виправити долю привела її до краю смерті.

Та чи вдасться йому, одному зі знедолених, виправити їхні помилки?

Білявий пан без нажитків нарешті зустрів її очима, коли зупинився за двадцять кроків до озера.

— Дякую, Сізіфе, — мовив він до супровідника, притуливши праву руку до живота та злегка вклонившись.

Жуки за непроглядною маскою з чорної тканини змінили розташування на обличчі у форму, що звіддаля нагадувала усмішку.

— Сізіф відійдуть, щ-ч-об не заваж-ж-ати, — мовили вони множинним голосом з химерним сичанням, та, описавши в повітрі коло капелюхом, поцокотіли ціпком назад у ліс.

Чоловік же повернувся до неї. Лиш на мить погляд ковзнув від очей на її ліву щоку — місце, де залишився темний слід, що ніколи не заживе. Глибокий вдих, швидкий видих. Дістав руки з кишень.

— Панно Удо! — Знову ця аж до болю ласкава усмішка. — Можна до вас так звертатися?

І він поволі почав підходити. Граційний, наче лев, що крокує до ложа після обіду.

Відкидаючи назад темні кучері, Удача ледь стримала пирхання.

— Я прожила довге життя, та це не робить мене бабцею, Лотосе.

— Тос. — Зупинився на відстані двох кроків. — Просто Тос, будь ласка.

Мандариновий запах від його коміру не перебивав загального аромату лісу після зливи, але він ставав гарним нагадуванням, що йому тут не місце.

— Гарний сьогодні день, — повів, вочевидь, не знаючи, з чого розпочати. — Майже такий гарний, як учора, коли я отримав ваше запрошення.

— Можна без люб’язностей, — поквапила вона з вишуканою відстороненістю. — Я не хочу тут довго затримуватися.