Розділ 19. Вечір біля багаття

Аліса

Вогонь танцював у темряві, кидаючи на наші обличчя палаючі відблиски. Легкий вітерець тріпотів волоссям, і навколо нас стояла атмосфера спокою, наче вся нестримна енергія дня зникла, залишивши тільки моменти тиші і важливих поглядів. Усі сиділи навколо багаття, але я відчувала, що Олексій і я — це вже інша історія.

Він сидів біля мене, але між нами була невидима стіна, яку я не могла переступити, навіть якщо б хотіла. Здавалось, він був занурений у власні думки, але в його очах все одно залишалась таємничість, яку я не могла розгадати. Я відчувала, що він так само щось обмірковує. І, можливо, це було саме те, чого я так боялась — що ми обидва вже заскочили в цей вир, і нам не вийде з нього вибратись.

Зелена сиділа поряд зі своїми братами, вони сміялись і жартували про якісь дрібниці, але в мене в голові крутилися тільки слова Олексія — “ти не готова”. Я не могла відпустити цей момент. Що він мав на увазі? Що саме в мені йому не сподобалось? Чи це просто я перебільшую, бо все стало надто реальним?

Мій розум повертався до цього ще й ще раз, коли Олексій несподівано підняв голову і знову подивився на мене.

— Ти не збираєшся мені сказати, що ти думаєш? — запитав він, не піднімаючи голосу, але його слова торкнулись моєї душі. — Ти не хочеш поговорити?

Мої руки затремтіли, коли я взяла свою чашку з гарячим чаєм. Відчувала, як кожен рух став важким, а серце неслося в грудях.

— Я не знаю, що саме ти хочеш від мене почути. — Я опустила погляд на пісок і підняла його, усвідомлюючи, як непросто зараз усе виглядає. — Вчора все було так легко. Але сьогодні… не знаю.

Олексій лише кивнув, а його погляд став ще глибшим, коли він повернувся до багаття. Він зітхнув, але не сказав нічого більше. Я не могла зрозуміти, чому це стало таким важким. Може, я просто намагалась утримати все під контролем?

— Не турбуйся. Я все розумію, — його слова звучали тихо, але в них була така глибина, що я не могла не відчути. — Проблема не в тобі. Проблема в мені. У тому, що я не можу дати того, що ти хочеш. І це важко.

Я закусила губу, розуміючи, що це вже зовсім інша розмова. Може, ми обидва йшли шляхом, який не дозволяє нам отримати те, чого хочемо?

— Олексію… Я не хочу змушувати тебе… бути кимось, ким ти не хочеш бути. Але те, що сталося між нами, не можна просто забути. — Я підняла погляд, і він зустрівся з моїм. — Ми не можемо просто так усе це ігнорувати.

Він закрив очі на мить, ніби намагаючись усвідомити ці слова.

— І що, ти хочеш, щоб я… що? Поводився як звичайний хлопець? Нормальний? Пішов за рукою до тебе і сказав: “Алісо, я хочу бути з тобою”?

— Так, я хочу, щоб ти був просто собою, — я майже прошепотіла, а він відкрив очі. — І якщо це не означає бути таким, яким ти хочеш бути, тоді, можливо, я не знаю, що робити.

Олексій помовчав, дивлячись на мене. Тільки його губи рухались — він усміхався, але це була така зворушлива усмішка, що вона мала у собі більше болю, ніж радості.

— Може, я і не знаю, як бути з тобою. — Його голос був твердим, але в ньому бриніла якась невимовна туга. — Але мені подобається те, що між нами є.

Я не знала, що сказати. Я відчула, що намагаюсь утримати його, але все одно це не була легка перемога. І все одно я не могла припинити думати про те, що буде далі.

Ми сиділи ще довго. Інші повеселішали, знову розпочали жарти та сміх, але я й Олексій залишались там, у своїй тиші, де кожен погляд був повний незрозумілих обіцянок і недомовлених слів.

І хоча я не знала, що чекає нас попереду, я відчувала, що цей день на озері буде мати ще багато важливих моментів. Моментів, які змінять усе.