Розділ 18. Озеро і розмова, яку не можна було уникнути

Аліса

День видався надзвичайно гарним. Сонце не пекло, а просто ласкаво огортало все навколо теплом, створюючи атмосферу ідеального літнього дня. Мама Зелені вирішила організувати виїзд на озеро. Всі — я, Зелена, Артем, Олексій і кілька його друзів — мали провести час на свіжому повітрі, купаючись, засмагаючи і розмовляючи про нічого. Що могло бути краще?

Олексій і я не перемовлялися від самого початку поїздки. Всі чули про нашу маленьку перепалку того ранку, але ми не акцентували на цьому увагу. Просто разом сиділи в машині, і його присутність поруч змушувала моє серце битися трохи швидше.

Коли ми нарешті приїхали на озеро, я була готова віддатися моменту, забувши про всі переживання. Вода була холодною, але це не заважало ні мені, ні іншим.

— Ой, це просто ідеально! — Зелена на повному серйозі кинулась у воду, і всі разом з нею.

Я підійшла до берега і сіла на пісок, насолоджуючись гарною погодою і тишею навколо. Але все ж таки мої думки не покидала Олексія. Він не так часто показував свої почуття, але кожен його погляд, кожен рух викликав у мене щось, чого я не могла описати словами.

Але, зрештою, я зрозуміла: не все так просто, як здається. Олексій не був звичайним хлопцем, до якого можна підходити з будь-якими питаннями і очікувати легких відповідей. Він був тим, хто вимагав не лише від себе, а й від інших. І я відчувала, що між нами лежала якась невидима стіна, яку ми досі не могли подолати.

Зелена вибігла з води, весела, мокра і сяюча.

— Алісо, ти що, не хочеш купатися? Іди сюди, не будь скучною! — гукнула вона, зиркнувши на мене.

Я засміялась, поки підводилася. Але не встигла я зробити й кілька кроків, як відчувала на собі погляд Олексія. Він стояв трохи в стороні, погляд його був спрямований прямо на мене. Я зупинилась, і раптом його голос порушив тишу.

— Алісо.

Я повернулась до нього. Він був просто там — на березі, міцно тримаючи своїх друзів у центрі уваги, але його очі були сконцентровані тільки на мені.

— Що ти думаєш про нас? — його питання застало мене зненацька.

Ми стояли на відстані, але в той момент, здавалось, весь світ розтанув. Вода тихо пливла до берега, а я дивилась на нього, розмірковуючи, як відповісти.

— Про нас? — спитала я, намагаючись виглядати не надто збентеженою. — Ну… мені здається, ми досі намагаємось зрозуміти, хто ми одне для одного.

Його губи стиснулись у лінію, і він кивнув.

— Так. Це правда. І я боюся, що ти не готова. Бо це не буде легко.

Я почала рухатись до води, намагаючись заспокоїти серце, яке раптом прискорилось.

— Я думаю, що це буде складно. Але… можливо, варто спробувати, — сказала я, майже бездумно. Але відчувала, що це може бути правдою.

Він не відповів, але я побачила, як його вираз змінюється. Наче хвиля пройшла через нього, змусивши затихнути всі ці напруги між нами.

Того вечора ми всі сиділи біля багаття, сміялись, розповідали історії і, здається, забували, що за спинами нас чекають складні моменти. Всі окрім мене та Олексія. Ми просто мовчки сиділи поруч, час від часу переплітаючи погляди.

Я відчувала, що ця мить змінить багато чого, але не знала, чи буду готова до всього, що це приведе.