Розділ 13. У нього не було права ревнувати… але він ревнував

Олексій

Він тримав руки в кишенях, але пальці стиснулись у кулаки.

Її сміх був занадто гучним. Її усмішка — занадто яскрава. І не для нього. А для якогось незрозумілого хлопця, що ліз знайомитись, наче вона вільна, наче в неї немає…

Немає кого? — сам себе перебив він.

Бо офіційно вона вільна. Вона не його. Вони не разом. Вони — просто знайомі. Подружка його сестри.

Але все в ньому кричало, що він має право.

Право дивитись на неї першим. Право захищати. Право бути єдиним, хто знає, як смішно вона кривить ніс, коли щось солодке. Єдиним, хто чув її дихання в машині, коли вона боялась.

І тепер цей… хлопець.

Олексій повернувся до машини, сів, різко завів мотор — і не поїхав. Просто сидів, стискаючи кермо.

Він не мав ревнувати.

Але він ревнував.

І якщо цей Ерік ще раз з’явиться поруч з нею — він покаже, що буває, коли торкаєшся до чогось, що не твоє.

Розділ 14. А цей Ерік, схоже, не вміє зупинятись

Аліса

Ми з дівчатами вийшли на прогулянку ввечері — просто подихати повітрям, пройтись до річки. Весна була вже відчутна в усьому: повітрі, кольорах неба, легкості дихання.

Я навіть майже не думала про Олексія.

Ну… майже.

— Слухайте, а якщо нам купити морозиво? — запропонувала Мей.

— А якщо зустрінемо Еріка? — жартом відповіла Зелена. — Аліса, приготуйся, він, мабуть, уже в магазині й тренується, як тебе знову підколоти.

— Дуже смішно, — я закотила очі, але посміхнулась.

Та виявилося, що жарт перестав бути жартом, щойно ми повернули за ріг. Ерік справді був там. І не сам. Знову з Марком і ще кимось. Але щойно побачив нас — одразу попрямував просто до мене.

— О, моя улюблена компанія, — усміхнувся, злегка вклонившись. — Аліса, а ти, як завжди, яскрава. Тобі личить цей колір. Або, скоріше, кольору пощастило бути на тобі.

— Привіт, — сказала я, намагаючись не зашарітись. — Ти знову фліртуєш?

— Я? Та ні, я просто не можу пройти повз красу, яка мене оточує.

Дівчата загиготіли, а я скрестила руки.

— Ну, якщо ти знову тут, то, мабуть, це доля?

— Може, і справді, — знову ця нахабна посмішка. — Слухай, Алісо, а може, якось прогуляємось вдвох? Без глядачів.

Я відкрила рота, щоб щось відповісти, але не встигла.

— Думаю, вона зайнята.

Голос, що пролунав ззаду, був настільки холодним, що навіть весняне повітря раптово стало зимовим.

Я обернулась. Олексій стояв, руки в кишенях, погляд — прямий, впертий, напружений.

— О, привіт, — сказав Ерік, роблячи вигляд, що йому байдуже. — Ми просто балакаємо. Друзі.

— Вона не твоя подруга, — спокійно, але твердо сказав Олексій. — І ти не її. Вона не піде з тобою нікуди.

— Чого це ти вирішив?

— Бо я сказав.

Настала гробова тиша. Я відчула, як усі дивляться тільки на нас трьох. Ерік вдав, що сміється.

— Окей, не знав, що ти — її… хто? Хлопець?

— Це вже не твоя справа.

Я встигла лише кинути швидкий погляд на Олексія — і побачила те, чого не бачила досі: це була не просто ревність. Це була територія. Інстинкт. Позиція. Вона моя.

І на якусь мить — мені навіть не хотілось цього зупиняти.