Розділ 12. Хтось занадто сміється з її жартів

Аліса

Наступного дня ми з дівчатами пішли в кафе — просто перекусити, поспілкуватись, побути в шумі. Я старалася вдавати, що нічого не сталося вчора. Але думки про Олексія повертались, як прилипла жувальна гумка до підошви. Наче нічого серйозного не було — просто врятував. Просто проїхав повз, просто бачив, просто знає більше, ніж говорить…

— А це хто? — шепнула Софі, киваючи на столик через зал.

Я підняла погляд — і побачила одного з братів Зелені, Марка, що сидів з двома друзями. Один із них був новий — високий, симпатичний, з нахабною посмішкою. Він помітив мій погляд і в ту ж мить підморгнув.

— Ого, — захихотіла Зелена. — Схоже, хтось тут вподобав тебе.

— Та ну, — я махнула рукою. — Просто ввічливий.

— Він на тебе дивиться так, ніби зараз підійде і скаже, що ти маєш найкрасивіше ім’я у світі, — жартувала Мей.

Я не встигла відповісти, як той самий хлопець справді підійшов до нашого столика.

— Привіт. Мене звати Ерік. Ви — Аліса, так?

— Ем, так. Ми знайомі?

— Ні, але я чув, як тебе звали, і вирішив, що не можу піти, не познайомившись.

Ну от і почалося.

Ерік був смішний, веселий і надто добрий у тому, щоб ловити на собі увагу. Я сміялась з його жартів — більше, ніж слід було. Але все одно було приємно.

І я б собі жартувала далі, якби не те, що помітила: у дверях кафе стояв Олексій.

Усе в ньому було напружене. Він не рухався — просто дивився. Очі темні, обличчя кам’яне.

Я збилась на півслові.

— Все добре? — запитав Ерік.

— Ага… так.

Але я вже не слухала. Коли я знову глянула на двері — його там не було.