Розділ 11. Сигнал на нічній вулиці

Аліса

Ввечері Зелена з дівчатами лишились дивитись фільм, а я — вирішила пройтись до магазину. Свіже повітря, трохи музики в навушниках, і я навіть забула про попередження Олексія. Ну, майже.

Магазин був за два квартали. Я взяла сік, трохи печива і вийшла. Вже темніло. Ліхтарі миготіли, десь гавкали собаки. Нічого особливого.

Поки я не відчула, що за мною йдуть.

Двоє. В тінях. Не надто близько, але я точно відчула — хтось слідкує. Я пришвидшила крок, а потім звернула в інший провулок. Нічого. Все тихо.

Аж раптом із темряви різко вискочила машина. Чорна. Тиха. І зупинилась прямо біля мене.

Я аж рвонулась назад, готова кричати, як дверцята відкрились — і я побачила його.

Олексій.

— Сідай.

— Що?.. — я не могла зрозуміти, чи це сон, чи мара.

— Аліса, сідай. Вони за тобою йшли.

Я кинулась у машину без жодних запитань.

Він не сказав ні слова, просто тиснув на газ і вів авто тими вулицями, які я ніколи раніше не помічала. Я дивилась на нього — руки на кермі, серйозне обличчя, очі, в яких не було паніки — тільки контроль.

— Я ж казав, не йди одна, — нарешті промовив він.

— Ти… ти стежив за мною?

— Я знав, що ти підеш. І знав, що можуть бути проблеми.

— Це ті… з твого світу?

Він не відповів. І цього було досить.

— І що тепер?

— Тепер я тебе довезу додому. І ти ніколи більше не будеш ходити одна, ясно?

— А якщо я не послухаюсь?

Він повернув голову до мене і зупинив машину біля узбіччя. Подивився прямо в очі.

— Тоді я прийду ще раз. І наступного разу — не врятую, а заберу.

Ми мовчали. Я дивилась на нього, а в душі вже все кипіло.

Це була не просто увага. Це вже було… щось інше.