Розділ 8. Сигнали, які краще було б не помічати

Олексій

Її голос залишився в повітрі ще довго після того, як я вийшов із кухні. М’який. Трохи зухвалий. Але не дурний.

«А якщо я не хочу?» — не кожен наважився б сказати мені таке в очі.

Особливо не вона.

Вона мала бути звичайною. Простою. Веселою дівчиною, яка приходить у дім через Зелену, голосно сміється і розливає чай, коли хвилюється. Мала лишатись подругою моєї сестри, частиною того теплого, легкого світу, до якого я давно не належав.

Але вона знала, що я щось роблю. Зрозуміла — і не злякалась. Не втекла. Навпаки — наче зацікавилась.

Це небезпечно.

Мені не потрібна увага. Не потрібні зайві очі, які можуть щось помітити.

І точно не потрібна вона — вся така жива, гучна, з очима, що світяться, коли вона сміється.

Ти не для неї, Олексію, — промайнула думка. — Вона — занадто світла для того, куди ти йдеш.

Я зайшов у свій кабінет, замкнув двері і ввімкнув ноутбук. Камери. Точки. Переміщення. Тепер усе це було моїм життям.

Мафія — слово для газет. Для нас це був контроль. Система. Бізнес, де слабкість вбиває. Я вже бачив, як падають ті, хто не вмів відрізняти емоції від логіки.

Я таким не стану.

Та потім — ніби навмисно — камера на вході перемкнулась. Вона. Аліса. Зелена саме відкривала двері й щось весело говорила, а Аліса — стояла поруч і дивилась у бік камери. Наче знала, що я там.

Я вимкнув екран.

Вистачить. Зосередься, чорт забирай.

Але навіть після цього я зловив себе на тому, що слухаю, чи не загримить сміх десь у коридорі.