Розділ 6. Кав’ярня, яку краще було оминути

Аліса

Наступного дня я прокинулась пізніше, ніж планувала. У голові ще гуло від учорашньої вечірки, але на душі було якось… дивно добре. Мабуть, тому що він нарешті звернув на мене увагу. Просто кілька слів, трохи поглядів — а я вже відчувала себе, наче виграла в лотерею.

— Ми сьогодні йдемо на каву, — сказала Зелена, заскакуючи до мене в кімнату без стуку. — Я, ти, Марі й Тесса. І не сперечайся.

— З кимось із братів? — піддражнила я, підіймаючись із ліжка.

— Боже, ні! Вони сьогодні всі якісь дивні. Особливо той старший. Знову десь зникає. Мабуть, бізнес чи ще якась фігня. Як завжди.

Як завжди. Зелена не уявляла, як це звучало для мене. Вона ж звикла до його постійної відстороненості. А я — ні.

Ми вчотирьох вийшли до невеликої кав’ярні в центрі — там, де старі дерев’яні столики й пахне справжньою випічкою. Я щойно встигла зробити ковток карамельного латте, як двері дзенькнули.

Я підняла голову — і мало не вдавилась.

Олексій.

У сірому пальті, з телефоном у руці, серйозним обличчям і… ще кимось. Поруч з ним ішов кремезний чоловік у темному костюмі. Не брат. Не знайомий. Хтось новий. І дуже не схожий на клієнта кав’ярні.

Я миттєво сховалась за меню. Зелена навіть не звернула увагу.

— Алісо, що ти робиш?

— Вивчаю… склад хлібців, — пробурмотіла я.

— Та що з тобою?

— Шшш…

Я обережно визирнула з-за меню. Вони сіли в кутку, трохи далі, і одразу почали розмовляти. Але не так, як зазвичай говорять у кав’ярнях. Це було… напружено. Чоловік жестикулював, нахилявся вперед, говорив щось швидко. А Олексій — слухав. Суворо. Сухо. Час від часу кивав.

Я не чула слів, але бачу — це не просто зустріч.

— Дівчата, — сказала я тихо. — Я за хвильку. В туалет.

Звісно, я пішла зовсім не туди.

Обійшла барну стійку, нібито щось шукаючи, і опинилась ближче до їхнього столика. Тепер чула уривки.

— …неможна робити такі кроки без узгодження…

— …вони перейдуть межу…

— …контроль за точками…

Точки? Контроль?

Я не знала, про що саме вони говорили, але це звучало як щось небезпечне. А не як кава з другом.

Олексій кинув погляд у мій бік — і я мало не впала. Швидко розвернулась і побігла назад до столика.

— Ти блідніша, ніж я після дієти, — пожартувала Марі.

— Просто… в туалеті було холодно.

Через кілька хвилин Олексій вийшов. Сам. Без чоловіка. Проходячи повз наш стіл, його погляд на мить зупинився на мені. Не довше секунди, але я побачила це.

Це був той самий погляд, що каже:

Я бачив, що ти бачила.

І чомусь він мене не злякав. Навпаки — серце закалатало ще сильніше.

Бо я знала: тепер усе тільки починається.