Розділ 5. Не та вечірка

Аліса

— Ти ж розумієш, що це буде найкраща вечірка літа? — Зелена вже втретє наголошувала на цьому, тримаючи в руках свої блискучі туфлі. — Мама з татом ідуть на якесь прийняття, а в нас — вільний будинок. Усі будуть!

— Усі, — повторила я з усмішкою, — включно з твоїм суворим братом?

Зелена закотила очі.

— Він? Та ні. Він узагалі ніколи не з’являється на наших тусовках. Якщо тільки по воду на кухню не прийде. Не переживай, будемо тусити без нього.

Це «без нього» мене навіть трохи розчарувало, але я, звісно, не подала виду.

Вже за годину наш будинок наповнився музикою, сміхом і ароматом піци. Гості заходили один за одним, знайомі з коледжу, друзі Зелене, кілька хлопців, які мені завжди здавалися трохи занадто впевненими в собі.

Я була в своєму елементі — встигала і танцювати, і розмовляти, і смішити всіх навколо. В одній руці — лимонад, в іншій — чіпси, на ногах — блискучі кросівки, бо туфлі я одягати відмовилась. Традиційна я.

— Алісо! — крикнула мені Марі, одна з наших подруг. — Іди сюди, тебе шукає найкрутіший хлопець вечора!

Я підскочила, посміхаючись, і побігла до неї. Аж тут — бац. Хтось вийшов із кухні. Я різко загальмувала і ледь не впустила стакан.

Олексій.

У чорній футболці, джинсах і з якоюсь нереальною аурою холоду навколо. Він стояв біля холодильника, наливаючи собі воду, і виглядав так, ніби взагалі не помічав, що весь будинок заповнений людьми.

Музика гриміла. Дівчата сміялися за спиною. А я просто стояла і дивилась.

— Що, вирішив перевірити, чи ми не спалили дім? — озвалася Зелена з-за барної стійки.

— Холодильник перевіряю, — спокійно відповів він. — А дім… Хай тільки хтось проллє щось на мій диван.

Я все ще стояла, як вкопана.

— Привіт, — нарешті сказала я.

Він повернув голову і подивився на мене. Не довго, просто секунди три. Але цього вистачило, щоб у мене стиснулося в грудях.

— Привіт, — кивнув він. — Розважаєтесь?

— Стараємось, — усміхнулась я. — Хочеш приєднатися?

Він посміхнувся… майже непомітно.

— Ні, дякую. Не моя сцена.

— Знаєш, можна просто посидіти збоку і спостерігати. Це теж варіант.

— Я вже спостерігаю, — сказав він, ковтнув води і пішов повз мене, не торкаючись, але пройшовши настільки близько, що я відчула запах його парфумів.

Тієї миті в коридор увірвалися двоє хлопців, почали стрибати й кричати:

— Хто виграв у покер?! Дайте ще карт!

— Я не дам вам рознести дім, — буркнув Олексій, вже зупиняючи одного з них рукою. — Ще одне таке — і я виставлю вас обох надвір.

Тон — кам’яний. Очі — як у хижака. Обидва хлопці одразу зблідли.

— Все, все, ми вже спокійні.

Я відійшла назад, дивлячись, як легко він керує ситуацією. Не криками, не панікою, а просто… своєю присутністю.

Зелена підійшла до мене.

— Бачила? Йому просто треба було вийти на дві хвилини — і вже всі під контролем.

— Мені здається, — прошепотіла я, — що він усе завжди контролює. Просто не показує цього.

Увечері вечірка стихла. Дехто пішов додому, хтось залишився з ночівлею. Я допомагала Зелені прибирати стаканчики з підлоги, коли почула кроки на сходах.

Олексій.

Знову.

Він мовчки пройшов повз і… зупинився.

— Ти знову тут, — сказав.

— Ага. Хтось же має прибирати після твого нового бару, — пожартувала я, вказавши на купу стаканів.

Він не засміявся, але підійшов ближче, взяв один стакан і кинув у смітник.

— Не думав, що з усіх твоїх подруг саме ти залишишся прибирати.

— А я не люблю йти додому, коли тут весело.

Між нами запала пауза. Але вже не така холодна, як раніше.

— Добра ніч, Алісо, — сказав він тихо.

— Добра ніч, Олексію.

І хоч ніч була вже пізня, мені здавалося, що найцікавіше тільки починається.