Розділ 49

Ми ступили з порталу просто у мармуровий вестибюль Академії. 

Знайоме повітря — чисте, пахло воском, травами й чимось на диво спокійним. Тут усе здавалося незмінним — навіть коли світ валився навколо. 

— Йдемо, — сказав Вальден коротко, і ми рушили в напрямку лазарету. Я не оглядалася. Не хотіла бачити, як на нас витріщаються учні, магістри. 

Особливо — на мене. 

Цілителька зустріла нас на порозі приміщення. Жінка середнього віку з обличчям, як у старої сови: все бачить, але нічого не виказує. Лише схилила голову. 

— Пане. Леді. Ви поранені? 

— Вона провела ніч у підземеллі. Огляньте її повністю, — відрізав Вальден. 

— Я ж казала... — я стиснула губи. — Все добре. 

Цілителька не здригнулась. Лише жестом покликала ще двох асистенток. Я зрозуміла — сперечатись марно. 

Вони вклали мене на кушетку, щось бурмотіли, торкались лоба, пальців, шукали синці, робили якісь заміри. Водили магією по моєму тілу. 

Вальден стояв збоку, і я відчувала його погляд кожної миті. Напружений. Нетерплячий. Охороняючий. 

— Леді, — промовила одна з асистенток, молода, з надто вже ідеальною зачіскою, — чи мали ви непритомність? Порушення дихання? Біль унизу живота? 

— Та ні! — зірвалось у мене. — Все в порядку! Я не якась тендітна порцелянова лялечка! 

— Ми мусимо пересвідчитись. Це протокол, — спокійно сказала цілителька. 

Я стиснула простирадло під собою. В голові пульсувало роздратування. 

— Добре, досить, — пролунав голос Вальдена. Не крик — але така глибока низька нота, що всі завмерли. 

— Пане, ми ще не завершили... 

— Я думаю все в порядку, інакше магія показала б. 

Він наблизився до мене, його рука — тепла й впевнена — обійняла мої плечі. 

— Якщо щось буде не так — я перший це помічу. 

— Ти ж розумієш, я просто... — почала я. 

— Розумію. — 
Я притулилась до нього плечем, і на мить — світ знову став тихим.
Його пальці легенько ковзнули по моїй долоні. — Але я більше не витримаю, якщо з тобою щось станеться. Навіть найменше. 

Я притулилась до нього плечем, і на мить — світ знову став тихим.


Ми вже збиралися йти, коли за дверима роздався шум. Глухі голоси, сперечання, тупіт. 

— Я ж чую її голос! — гукнув хтось різко. 

— Пустіть мене негайно! 

— Ви не можете вставати! — пролунав роздратований голос асистентки. — Вам заборонено покидати ліжко! Ви ще не... 

Я завмерла. Серце, ще секунду тому притиснуте спокоєм поруч з Вальденом, закалатало з такою силою, що я ледь не втратила рівновагу. 

— Ні... — прошепотіла я. — Це... не може бути... 

Моє тіло затремтіло. Усі відчуття стали різкими, як після удару блискавки — повітря, світло, дотик його пальців на моїй руці. 

Двері рвучко розчинилися.
І він вийшов. 

Семюель. 

Блідий, змарнілий, з темними колами під очима. Його торс був перемотаний кількома шарами бинтів, але тримався він прямо, уперто. Волосся збилось на скронях, губи стиснуті — але він посміхався. 

Очі, такі знайомі, такі живі, світилися тією самою доброю впертістю, яка не раз рятує людей у найгірші моменти. 

— Ейріно... — видихнув він. — Ти жива... 

Я зробила крок вперед — ніби між нами не було нічого, крім повітря. 

Все всередині мене перевернулося. 

— Я бачила, як тебе винесли з того підвалу... я думала... — мій голос зірвався. — Я думала, ти помер!
.
— Я теж. Але, мабуть, хтось вирішив, що ще зарано. — Його губи знову смикнулись у посмішці. 

Я зробила ще крок і обережно обійняла його. Та незважаючи на це, його обличчя скривилося від болі. 

Я схвильовано підняла погляд: 

— Семюель, тобі треба лягти! 

Він пустотливо закотив очі: 

— Все в порядку, принцесо! 

— Сем, тобі треба повернутись у ліжко, — я подивилась йому в очі. М’яко. Ласкаво. — Я тут. Все добре. Але тобі треба одужувати. 

Він нарешті кивнув, дуже повільно. 

Я потріпала його завжди скуйовджений, білявий чуб. 

— Гей, Семюель... дякую, що вижив.