Розділ 48

— Нам треба йти, — його голос був спокійним, майже лагідним, але всередині я чула: він більше не хоче тут знаходитись. 

Він дістав з внутрішньої кишені невеличкий кристал, обрамлений сріблом. Я вдивилась у нього крізь сльози, відразу впізнаючи. 

— Це ж… портальний ключ… — прошепотіла я, витираючи долонею щоку. — Звідки в тебе така річ? Це ж… це ж рідкість… Це шалено дорого… 

Він не знітився. Погляд його лишився незворушним, навіть трохи іронічним. 

— Ти, здається, забула, хто я. Граф. Професор академії. Королівський Слідець. Повір, у мене є певні привілеї. 

Я ледве помітно усміхнулась крізь сльози. Його тон, звичний, трохи зверхній, вперше за ці дні був як якір. Я хапалась за нього, як потопельник за дерево. 

— Хочу забрати тебе в Академію. В лазарет. Тебе мають оглянути, ти ж можеш бути поранена, Ейріно… 

Я похитала головою. Шия боліла, мовби в неї вгрузли залізні обручі, але я не відступила. 

— Ні. Не треба нікуди. Я не витримаю зараз сторонніх очей, цих їхніх співчутливих поглядів… Я цілісінька, серйозно. Просто… забери мене звідси, добре? 

Він не сперечався. Просто міцніше стис мою руку — і кристал засяяв яскравим блакитним світлом. 

Я не знала, скільки пройшло часу — секунда чи вічність — але наступне, що я відчула, була м’яка вовняна шкура під моїми пальцями. Повітря наповнював запах дров і кориці. Камін потріскував, заливаючи кімнату теплим золотавим світлом. Ми були в якомусь маєтку. 

Затишному, старому, міцному, як старий друг, який притримує тебе, коли світ валиться. 

Я сиділа на килимі, загорнута в плед. Мені здавалося, що я щойно пропливла крізь море з крижаних голок — і раптом опинилася на суші. 

Вальден мовчки підійшов до столика, відкрив різьблену шафку й дістав пляшку. Потім — два бокали. Я слідкувала за ним, ніби за ритуалом.
Він налив густе червоне вино й простяг мені келих. 

— Тільки щоб руки не трусилися, — сказав, і сів поруч, досі не зводячи з мене погляду. 

Я взяла бокал, хоча пальці все ще трохи тремтіли. Вино було терпким, з легкими нотами чорної смородини. Воно обпікало горло, як правда. 

Ми мовчали.


Я допила вино повільно, мов ковтала себе назад — шматочок за шматочком. Вальден не квапив, просто сидів поруч, його плече торкалося мого. Було дивно — після всього пережитого — відчувати, що я ще здатна на дотик. 

Вогонь у каміні  кидав на стіни м’які відблиски. 

Я сиділа поруч з Вальденом, не знаючи, куди подіти руки, не знаючи, як існувати в тілі, що ще недавно тряслося від жаху. 

А він підсів ще ближче, торкнувся мого волосся— і я здригнулась. Не тому, що злякалась. А тому, що він торкнувся мене з ніжністю. 

— Ти вдома, — прошепотів він. — Ти зі мною. 

І я розридалась. 

Він не зупиняв мене, не питав нічого. Просто обійняв — так щільно, так впевнено, наче зібрав докупи всі мої тріщини. 

Я зарилась обличчям йому в шию, вбираючи знайомий запах — кедру, мускусу й сталі. І між схлипами почала говорити. Все. Без структури, без ладу, без логіки — просто як текло. 

— Він… Семюель… він … і його… я бачила, як він упав, Вальден, я нічого не змогла… я… — слова застрягали, але він гладив мене по спині, терпляче, мовби заколисував. 

— Вони… вони казали, що принесуть мене в жертву. Що я... — я стислась. — Я не знала, скільки ще витримаю, чесно. Я думала, або збожеволію, або… зламаюсь. 

— Але ти не зламалась, — сказав він. — Ти тут. І я не дозволю нікому більше торкнутися тебе. 

Я підвела на нього очі — змучена, але вперта. 

Він нахилився ближче, торкнувся мого лоба губами, легко, мов віяння вітру.
— Ти просто жива. І це диво. 

Торкнувся долонею до мого обличчя, витираючи залишки сліз. Я дозволила собі довіритись цьому жесту. Його рука ковзнула по моїй щоці, по шиї — і я не здригнулась. Я просто дихала. 

Лише — він і я. Його рука на моїй талії. Його дихання в моєму волоссі. 

Мов людина, яка витягне тебе з пекла, навіть якщо доведеться обгоріти разом з тобою. 

Його рука дрогнула — ніби вагався, ніби всередині щось боролося, щось дуже людське, болюче, ніжне. А тоді дбайливо взяв мене за підборіддя, нахилився і подивився прямо у вічі. 

— Ти довіряєш мені? — тихо спитав. 

— Ні, — вирвалось одразу, але… — Так, — додала я вже шепотом, ледь чутно, і це "так" було ближчим до істини, ніж я готова була визнати. 

Він узяв мене за руку — м’яко, з тою впертістю, яку я вже знала. 

— Куди ти мене ведеш? — прошепотіла я, напівобертаючись. 

— Довірся, — сказав він знову. І цього разу в його голосі була не загадка, а обіцянка. 

Ми рушили коридорами його маєтку — мов крізь час, крізь пам’ять. Повз зал з сімейними портретами, де суворі обличчя графів і графинь пильнували кожен наш крок. Повз вестибюль, де на гобеленах переплітались дракони, кров і корони. І далі — вниз. У підземелля. 

Я мимоволі стиснула його руку сильніше. Він відчув це — лише злегка, лагідно натиснув у відповідь пальцями: я тут. Я з тобою. 

Сходи крутилися в темряві, вітер із підземних арок пахнув старими книгами, залізом і таємницями. Ми звернули — ще один поворот — і опинилися в просторому приміщенні, де горіло кілька факелів. Їхнє тремтливе світло кидало тіні на стіни, вкриті зображеннями звірів, гербів, вогню й місяця,на підлогу вкриту шкірами. 

А в самому центрі стояв велетенський камінь. Старий, темний, мов уламок нічного неба. Стояв у мовчазному спокої. 

— Що це за камінь? — запитала я, губи ледь рухались. 

— Це камінь мого роду, — відповів він. — Тут ми присягаємось. Тут усе починається. І все завершується. 

Я дивилась на нього, як уві сні — й водночас болісно ясно. Він наблизився. Його очі… не просто дивились. Вони проникали в саму мою суть, мов електричний струм. І там — на дні — розгорілося щось незворотне. 

— Ейріно, — сказав він, — чи згодна ти бути мені дружиною? 

Моє серце шалено закалатало. Я спробувала вирвати руку — інстинктивно, як тварина, що не встигає зрозуміти, що вже не в небезпеці. Але він тримав міцно — не з силою, а з рішучістю. 

— Я кохаю тебе. Я нікому й ніколи тебе не віддам. Я розірву світ на шматки заради тебе. І я більше не хочу чекати. Чи згодна ти бути мені дружиною? 

Моя рука тремтіла в його долоні. Я дивилася в очі, що горіли, ніби всередині в нього теж палав факел. І сказала: 

— Так. Я… теж кохаю тебе. І… так. 

Він обережно проколов кінчик мого пальця маленьким срібним кинджалом — не боляче, лише мить — і притиснув мою кров до каменю. Той спалахнув — теплим, м’яким світлом, як серце, що щойно прокинулось. 

Тоді він зробив те саме зі своїм пальцем — і торкнувся тим самим місцем до каменю. 

Світло спалахнуло яскраво, охопило нас. Я опустила очі: мій заручинний браслет мінявся. Герб Брієрів став більший,  а на металі з'явились смарагди по колу. 

А тоді — світло від каменю згасло. 

Ми залишились у напівтемряві. Я опустила погляд, не вміючи осмислити того, що сталося. Але він знову взяв мене за підборіддя, ніжно, і підвів мої очі до себе. 

— Відтепер і навіки, — прошепотів він, — я клянусь захищати тебе, свою дружину. І кохати тебе в цьому світі… і в будь-якому іншому.


Вальден дивився на мене довго. І я бачила, як щось у ньому змінюється. Не обличчя — на рівні глибшому. Напруга, зібрана до краю, проривалась у кожному погляді, кожному подиху. 

І тоді, без жодного попередження, він нахилився й захопив мої вуста. 

Це не був несміливий поцілунок. Він був як шторм — впевнений, вимогливий, теплий. Його долоня міцно тримала мене, ніби він боявся втратити ту мить. 

Я зітхнула крізь цей поцілунок, відчуваючи, як у мені розгоряється вогонь. 

Його губи ковзнули вниз по губам, до мого горла. Там він затримався, вдихнув мою шкіру, трохи прикусив — я здригнулась. 

Його рука повільно, з точністю, ковзнула до мого стегна. І я сама притягнула його ближче, з тремтячим нетерпінням. 

Я давно хотіла цього. Його. Себе з ним.
Вальден торкався мене так, ніби вже знав кожну вигнутість мого тіла.  Його подих — гарячий і нерівний — ковзав по моїй шкірі, яка вже палахкотіла. Я знову і знову ловила його губи, затягувала його ближче. 

Коли він зняв з мене одяг, я не соромилась. Я дивилась йому в очі. 

Він опустив мене на підлогу, сильними руками провів по талії, по стегнах. Його дотик не питав дозволу — він брав. Але не грубо. А владно, точно. Як той, хто завжди контролює — але зараз відпускає цей контроль лише для неї. 

— Ти тремтиш, — хрипко прошепотів він. 

— Я кохаю тебе, — відповіла я, не відводячи очей. 

Його погляд потемнів. 

У наступну мить він притиснувся до мене.
Біль був короткий. Я обійняла його і він зупинився. Його чоло торкнулось мого. Але не з сумнівом. Він чекав, поки я не кивнула — рішуче. 

Його стогін злився з моїм диханням.  Мене огортав його запах, його сила. 

Я губилась у ньому, розчинялась у кожному русі, у кожному звукові.
Я вже не думала. Я лише відчувала. 

Коли нарешті його палаюче чоло, притиснулось у важкому диханні до мого плеча — я знала: я стала його. І він — мій. Не символічно, не романтично. А по справжньому. 

Він дивився на мене довго, міцно. 

А потім прошепотів мені на вухо:
— Ти моя. І будеш завжди.


Я лежала на спині, трохи згорнувшись, вкрившись теплом його тіла. Повітря було важке, насичене його запахом. На грудях ще лишився слід його долоні. Пульс відчувався навіть у кінчиках пальців. 

Вальден лежав поруч. Його рука — міцна, тепла — охоплювала мою талію, пальці мимоволі погладжували шкіру. Він мовчав. Я чула, як рівно й глибоко він дихає. Як спокійно. Уперше — не напружений, не зосереджений. Просто... поряд. 

Я не хотіла говорити. Тільки слухала, як у кімнаті потріскують факели і як його серце б'ється під моїм вухом. Мені було затишно. І трохи страшно. Не через нього — через те, як легко я втратила контроль. І не шкодувала. 

Він притис мене ближче. Його підборіддя ледь торкалось мого волосся. І я подумала, що ось так ми могли б лежати довго. Просто дихати разом. Без слів. Без потреби щось доводити.


Ми лежали. Я закривала очі, слухала, як його пальці ковзають по моїй руці. І знала — я вже не та, що була до нього. Він змінив мене. 

Не словами, не обіцянками. Своїм дотиком. Тілом. Собою.


Ми ледь встигли повернутись, як він вже спокійно, ніби ми щойно просто гуляли в саду, сказав: 

— Треба навідатись до Академії. Я маю з’ясувати, що там відбувається. І — в лазарет. Цілителі мають тебе оглянути. 

Я сіла на край постелі, поправила сорочку й скривилась. 

— Вальден, зі мною все нормально. Я не хочу, щоб на мене зараз витріщались якісь незнайомці. Я жива, ціла... 

— Тебе викрали, Ейріно. — Його голос залишався рівним, але очі — жорсткішими. — Тебе тримали в підземеллі добу. Ти могла надихатись якоюсь гидотою, бути під впливом чарів, зілля. Не вигадуй. 

Я стиснула губи. Хотіла сперечатись ще. Але його обличчя — незворушне, майже кам’яне. В очах не було злості — тільки тривога. І та впертість, яку я вже встигла вивчити: якщо він щось вирішив — нікуди не дінешся. 

— Я не крихка, — пробурмотіла я. 

— Я й не кажу, що крихка. Але ти — моя. І я не дозволю, щоб щось лишилось непоміченим. 

Його рука ковзнула в кишеню камзола. Я вже впізнавала цей рух. Портальний ключ. 

— Ти серйозно? Просто отак? Знову — портал? 

Він не відповів. Лише торкнувся талії, підтягнув до себе і прошепотів: 

— Тримайся. 

І вже за мить усе зірвалось у танець світла — ті самі знайомі спалахи, затяжне тремтіння в грудях і відчуття, ніби тебе хтось скрутив у вузол і викинув у порожнечу. 

Завихрення затягло нас у вир.