Розділ 47

Я прокинулась від різкого грюкання — метал об металу, мов грім у кам’яній пастці. Серце рвонулося до горла. 

Здається, ми з Семюелем так і заснули в обіймах, пригріті одне одним, мов дві іскри під попелом. Не пам’ятаю моменту, коли зморило, тільки пам’ятаю його тепло і тишу. А тепер — холод. Гострий. Образливий. 

Тіло неслухняне, затерпле. М’язи ниють, ніби мене били уві сні. Я ледве випросталась, коли рипнули ґрати — двері камери відчинились з пронизливим скреготом. І в проємі з’явилися чотири постаті. 

Темні плащі. Каптури, натягнуті до очей. Їхні обличчя губились у тіні, але кожен з них випромінював ту саму бездушну впевненість, з якою м’ясник дивиться на прив’язане теля. 

— Виходьте, — кинув один. Голос у нього був низький, шершавий, наче розтертий камінь. 

Я обернулась до Семюеля. Він уже підвівся, хоч обличчя його залишалось блідим і напруженим. 

— Ми не підемо, — сказала я, навіть не знаючи, звідки взялася ця хоробрість.
Один із каптурників ступив ближче. 

— Раджу не пручатись. 

Семюель взяв мене за руку — короткий, твердий дотик. Він не промовив жодного слова, але його очі сказали все: нас забагато — їх більше. І ми знали це. Опиратись було марно. 

Нас вивели з камери, зачинили за нами тяжкі двері, наче ворота в інше життя. 

Коридор зустрів нас глухим кам’яним холодом і слабким світлом — рідкісні смолоскипи, що коптили й тріщали на стінах, кидали химерні плями на підлогу. Ми йшли між ними, мов тіні, переслідувані іншими тінями. Кожен крок луною бився в серце. 

— Куди ви нас ведете? — спитала я.
Мовчання. Мов відповідь — ще один постріл страху в живіт. 

— Нащо це все? Хоч скажіть, хто ви! 

Ніхто не озвався. Лише шарудіння плащів і глухі кроки. Лабіринт підземелля здавався безкінечним — чи то ми так повільно йшли, чи то сам час тут зупинявся, наче завмер у чеканні чогось страшного. 

Я стискала руку Семюеля. Мені здавалось, що ще трохи — і темрява навколо почне говорити голосами з моїх кошмарів. Що під ногами ось-ось провалиться щось невидиме. Що попереду — не кінець, а ще одна камера, ще глибше, ще гірше.


Нас вивели в залу.
І я завмерла. 

Я впізнала її одразу — кам’яні колони, чорні знамена, трон на підвищенні. Все точнісінько як у видінні. І як у тих нічних кошмарах, що переслідували мене останні місяці. Я відчувала це місце шкірою. Пам’ятала кожну деталь. 

На троні сидів він.
Професор Лорін. 

Без свого безглуздого плаща з пелюстками, без академічної скромності, без маски. Його нове вбрання — чорне, розкішне, хиже — нагадувало про давніх магів, які пили отруту з кришталевих кубків і усміхались, спостерігаючи, як світ валиться на коліна. 

Його руки лежали на підлокітниках з тією впевненістю, яка говорить: "Я вже виграв." На пальцях блищали персні, мов печаті якогось підземного королівства. 

— Сподіваюся, вам було зручно, — солодко, гірко, як отруєний мед. 

— Що вам треба від нас? — випалюю я. Не витримую. 

Він мовчки киває. До нього підходить Ейдан з рушником. Так, той самий Ейдан, з лагідними очима. Він не підводить погляду, лише слухняно витирає Лоріну руки й губи, ніби це його місія в житті. Потім Лорін з напускною ніжністю каже: 

— Прибери це, мій хлопчику. 

Ейдан зникає в тінях, мовчазний і зламаний. У мене стискається серце.
Тоді Лорін переводить погляд на мене — і в очах його з’являється щось темне, старе, як сама історія. 

— Чи знаєш ти легенду про Серце Єдності і короля Елейна? 

— Знаємо, — буркнув Семюель. 

— Але до чого тут вона? — додала я. 

Лорін посміхається. Ліниво, мов кішка, яка грається з мишею, перед тим як перегризти їй хребет. 

— Усі завжди пам’ятали лише одну частину. Що Серце Єдності прийде до найгіднішого. До світлого. До обраного. Але всі забули про інше. Про другу умову деміурга… Жертви. Простісінькі такі собі… криваві жертви. 

Мене стискає холод.
— Може тому, що ми люди, а не вбивці? — хмурюся. Хоча в цю мить мені здається, що я вже не впевнена, що ми взагалі ще люди, а не фігури у його грі. 

Лорін не зважає. Його голос повільно змикає навколо нас петлю: 

— Існування мого культу тримається саме на цій легенді. І ось найприємніша новина: ми вже принесли майже достатньо жертв. Ще трохи — і Серце Єдності буде в мене. І більше ніхто не буде рівний для мене.


— Ах ти ж… покидьку! — Семюель кинувся вперед. Очі палають. 

Та чорні постаті миттєво перегородили йому шлях. Він вдарився об одного з них плечем, але відлетів назад, ніби врізався в стіну. 

Лорін ледь скривив губи:
— Все дарма, Семюелю. Не муч себе. — Він підніс руку з янтарним перснем. — Бачиш? У цьому залі магія доступна лише мені. Тож збережи сили. Вони тобі ще знадобляться. Хоча… навряд. 

Потім знову — до мене. Його голос став ще солодшим, ще отруйнішим: 

— Жертви, звісно, обирались не випадково. Чим сильніша магія, чим цікавіший дар — тим смачніше для деміурга. Тому, знаєш, був один продавець в "Еґреліоні", чудовому магазинчику в Альдоні. Він допомагав відшуковувати обдарованих, навіть… складав списки. 

Я закам’яніла. 

— А в академії цим займався я, — додав Лорін. — Саме тому цього року з’явилось випробування Бар’єром. 

Я відчула, як погляд Семюеля вп’явся в мене. Гнів. Біль. Тривога. 

— Я ж тобі казав… — прошепотів він крізь зуби. 

А я нічого не сказала. Бо вже не мала чим дихати. 

— То що, ви вб’єте нас? — вирвалось у мене. Голос мій прозвучав чужим, роздвоєним — ніби належав комусь, хто ще вірить у справедливість, хоч це вже давно марно. 

Старий всміхнувся. Без тепла. Його губи викривились, як суха гілка, що от-от трісне. 

— Стривай, не квап події, Ейріно, — промовив він, смакуючи моє ім’я, як змія смакує повітря. — Твій дар мені дуже цікавий. Бачити події, торкнувшись предмета… це може бути надзвичайно корисним для Культу. Особливо зараз, коли минуле ще має для нас свої таємниці. 

Мені стало холодно. Не від слів — від погляду. Він дивився на мене, ніби на знаряддя. Не на людину. Не на істоту, що думає, відчуває, здригається ночами від страхів. А на інструмент. 

Потім він повернувся до Семюеля.
Тиша. Густіша за туман. Смертельна.
Він довго мовчки дивився на нього. У тій тиші було щось неправильне. Як перед землетрусом. Як перед розломом у самій тканині реальності. 

— Щодо тебе ж… — його голос став сухим, мов стара трава. — Ти мені не потрібен. 

Він змахнув рукою.
Ні жесту, ні слова. Просто рух — різкий, впевнений. І з його долоні вирвалось щось таке, чого не мало існувати в цьому світі: фіолетове полум’я, смертоносне, гаряче, мов вирок. 

Я встигла лише видихнути.
І все. 

Полум’я влучило в Семюеля. Прямо в живіт. Я бачила, як його відкинуло назад — ніби ляльку. Як його сорочка спершу почала темніти, а потім стала червоною. 

Я дивилася на це ніби в сповільненій зйомці. Як кров пробивалась крізь тканину. Як він впав навколішки. Як його очі — сильні, завжди вперті — наповнило страждання. 

— Сем… — видихнула я. 

Семюель застогнав. Його руки потягнулися до рани. 

Я закричала. 

Цей крик вирвався з грудей сам, без дозволу. Дикий, роздертий, як вивернуте нутро. І нічого вже не мало значення. Ні легенди. Ні дари. Ні трон, ні тряпки, ні прокляті пророцтва. Лише одне — він упав. Семюель упав. 

Мій світ звалився разом з ним.


— Семюель! — я закричала, перш ніж моє тіло зрозуміло, що вже рухається. 

Я кинулась до нього, спотикаючись, ковзаючись у власному страху. Коліна гепнулись об кам’яну підлогу, коли я впала поряд із ним. Його очі були відкриті, але дивилися кудись повз. Дихання хрипке, надламане. Він ще жив. Але це «ще» висіло на тонкій, майже прозорій нитці. 

— Не помирай, Семюелю! — я тиснула його долоні до грудей, до рани, намагалась зупинити кров, хоч знала, що не зможу. — Будь ласка, прошу тебе, не помирай!

Сльози хлинули без дозволу. Вони змішались із його кров’ю на моїх пальцях. Я не знала, чи він чує мене. Його губи щось намагались сказати, але язик зраджував. Лише одне слово — напівшепіт: 

— …Ейріна… 

І він знепритомнів. 

— НІ! — мій голос розірвав повітря. — Не йди! Чуєш мене, не смій мене лишати, не смій! Я трясла його плечі, поки руки не почали німіти. 

Вартові вдерлися різко. Один хапає мене за плечі, інший за руки. Я кричала, як дика, як звір у пастці. Билася, виверталась, дряпалась. Мене відривали від нього — а я вчепилася в його пальці, мов у єдину жилку життя. 

— Семюель! Прошу, не помирай! — я вже захлиналась від плачу, задихалась, але кричала далі, хоч і хрипом: — Будь ласка!

І тоді він заговорив.
Професор Лорін піднявся з трону.
Повільно. Велично. Мов кат, який вирішив дарувати кілька зайвих секунд.
Його голос пролунaв, холодний, як лезо. 

— Досить. — одне слово — і всі затихли.
Мене ще тримали, але я більше не пручалась. У мені щось зламалось, щось завмерло. 

Він ступив униз, наблизився. Його очі — глибокі, мов могили, — вп’ялися в мене. 

— Досить істерик, дівко! — Голос Лоріна вдарив наче крижаний обух.
— Або ти заспокоїшся — або приєднаєшся до нього. Прямо зараз.

І я повірила. Кожним атомом свого тіла — повірила. Бо його полум’я ще плавило повітря, бо під моїми руками ще була тепла кров того, хто був для мене другом.


Гуркіт ударив, немов вибух блискавки — залу струсонула хвиля, ніби самі стіни зойкнули. Двері розлетілися на друзки — я різко підняла голову, не вірячи очам.
Це був Вальден.

Він ішов упевнено, немов не під землю спустився, а зійшов з неба. Поруч із ним — королівські воїни в плащах з емблемами сонця й місяця, а за ними кілька професорів. Знайомі обличчя, що я думала вже не побачу. 

Я сіпнулась, але не могла підвестись — мене тримали. Вальден підняв руки, і його голос прорізав повітря, мов лезо: 

— Рекомендую не чинити опір і здатись негайно.

Старий вишкірився — той самий слимак у тілі людини. 

— Засунь собі в дупу свої накази, юначе. Тут у мене цілий загін охоронців, а ваші фокуси тут не працюють. Магія — блокована. Ви ніхто.

Я завмерла, та Вальден тільки злегка посміхнувся. Тон його став ще холоднішим: 

— Не думай, що ти тут найрозумніший. Я подбав про це заздалегідь. Блокуючі чари вже знищено.

Він зробив крок уперед. 

— А навколо маєтку — повна облога. Королівська варта лише чекає на мій сигнал, аби бити на поразку.

Старий сіпнувся. Його очі забігали, в голосі з’явився надлом. 

— Що, ця дівка настільки тобі потрібна, що аж таким продуманим став, га?!

Вальден знову ступив ближче. Тепер його очі були на мені. Але слова — для нього: 

— Задля неї я і армію голими руками переможу. Не те що вашу секту. Але ти цього не зрозумієш.

Він навіть не підвищив голосу. І це було страшніше за будь-який крик. 

Старий не витримав. Викинув руку, викликаючи темне полум’я. Воно летіло просто в груди Вальдену. 

Але щит спалахнув перед ним сам, мов жива броня. Полум’я розсипалось на іскри й зникло в повітрі. 

Це зламало решту. Послідовники культу почали опускати зброю, один за одним. Воїни зреагували миттєво — кидалися вперед, хапали, зв’язували, виводили. І от ми лишилися самі серед розрухи й тиші. 

І тут Вальден підбіг до мене.
Я навіть не встигла нічого сказати — він вже був поруч. Його руки обхопили мене, міцно, без вагань. І я розпалась просто в нього в обіймах. Уся моя сила, гордість, злість — все зникло. Лишилися сльози. 

— Семюель…  Я не змогла… — я хлипала, не соромлячись. 

Він притис мою голову до себе, вдихнув запах мого волосся, ковтнув тишу, що залишилася після бою, і прошепотів: 

— Тихше, тихше, кохана. Я вже тут.

І знову нічого не залишилось — тільки я, його груди, на які падають мої сльози, і гарячі руки, які вперше за весь цей жах давали відчуття: я більше не одна.