Розділ 46

Через декілька годин, коли язик уже ледь не прилип до піднебіння від спраги, ми почули кроки. Спершу повільні, обережні, а потім упевненіші — і, коли постать вийшла з тіні, я мало не вдавилася повітрям. 

— Ейдан. 

У світлі факелів він виглядав… винувато. З тацею в руках. Гидко.
Семюель рвонувся до решітки, наче його щойно вдарили струмом. 

— Ах ти ж лайно з крилами! — завив він, грюкнувши кулаками по гратках. — Я тебе розірву, ти… як ти міг?! 

Ейдан відсахнувся, таця в його руках тремтіла, і я, не стримуючи більше себе, кинулася теж до решітки, сльози і гнів разом застилали зір. 

— Ти… ТИ! — хрипіла я, ковтаючи образу. — Кара! Вона ж… Вона була в тебе закохана! А ти… ти ходив тут, посміхався, вдавав друга, говорив з нами — а сам… 

— Ейріно, я… — почав він, але Семюель перебив його з такою злістю, якої я ще не чула: 

— Таке не пробачається. Коли я звільнюсь — клянусь, я розшматую тебе. Голими руками, щоби пам'ятав, як зраджувати друзів! 

— Ви нічого не знаєте! — вигукнув Ейдан. — Ви нічого не розумієте! 

— Нічого не розуміємо? — прошипіла я. — Ми не розуміємо, що ти викрадав людей? Що допомагав цим рясно вбраним психам проливати кров?! Що був для них, як пес, що тягне за собою жертви?! 

Ейдан з жаром підступив ближче. 

— Ви не розумієте. Верховний знає, що робить! Він… він приносить жертви, щоби деміург віддав нам Серце Єдності! Коли ми отримаємо його, магія знову запанує в цьому світі. Ми станемо могутніми, у тисячу разів сильнішими. Майже… майже непереможними! 

Семюель засміявся. Презирливо. Гірко. Як той, хто вже бачив таких “месій” на власні очі. 

Я скривилась. Слова самі полились із вуст, гіркі, як гірчиця на рану:
— Раніше я не помічала, що ти такий бовдур, Ейдане. Справді думаєш, що ваш Маґістр хоче це Серце, щоби потім роздати магію як подарунки на свята? Ти серйозно вважаєш, що він шукає силу для всіх? Та він хоче її, щоб стати Богом. Він хоче абсолютної влади. І ти — лише сходинка до його трону. 

— Невже ти не бачиш? — додав Семюель, стиха, але з таким холодом у голосі, що я аж здригнулась. — Він просто використав тебе, провів тебе, як п’ятирічну дитину, яка вірить, що їй дістанеться мед, якщо вона слухатиметься вовка. 

Ейдан знітився. Його погляд потемнів. Плечі — напружилися. 

— Ви не знаєте, про що говорите… — пробурмотів він. — Маґістр казав правду. Магія у руках дурнів зруйнувала наш світ. Зробила нас слабкими. Але це не надовго… дуже скоро ми повернемо йому його могутність… і славу… 

Я подивилась на нього, наче на згаслу зірку. Колись теплий, світлий, веселий Ейдан… більше не існував. 

— Вона вже забрала в тебе і голову, і душу, — прошепотіла я. — А ти навіть цього не помітив.



Через якийсь час, коли вже й надія втомилась чекати, ми з Семюелем сиділи, притулившись одне до одного, мов дві скалені тіні в кам’яній пащі темниці. Його тепло за спиною — єдине, що ще тримало мою свідомість на поверхні. Хоч у серці й палала буря. 

— Треба щось придумати, — шепочу. — Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки нас поведуть на жертовник, як двох ягнят. 

— Ти ягня, а я радше злий баран, — хмикнув Семюель, — але так, погоджуюсь. Хоча... — його голос став серйознішим, — моя магія тут майже не працює. Наче її накрили ковдрою. Глухо. 

Я опустила погляд на свою руку. 

— У мене браслет Брієра. 

Семюель витріщився на мене, як на міраж у пустелі. 

— Ти ще щось хочеш мені розповісти, Ейріно? Таер, Брієр... Чого ще я про тебе не знаю? Я вже не маю сили навіть жартувати. 

Я ледь посміхнулась, але то була квола тінь усмішки. 

— Я не хотіла цього. Усе якось... втягнуло мене. І понесло. Наче вир. Я не шукала цієї м’ясорубки. 

— Послухай, — він зітхнув, і його голос став м’яким, — у тебе все буде добре. Ти розплутаєш цей клубок. Просто зараз такий період — хтось інший на твоєму місці давно би вже зламався. А ти — тримаєшся. 

Я глянула на нього з вдячністю. 

— Насправді, я мала на увазі, що браслет повинен дати Брієру знак. Він знає, де я. Він обов’язково прийде. 

У Семюеля щось засвітилось в очах. 

— Це вже звучить, як щось схоже на надію. А я вже думав, що забув, як вона виглядає. 

Ми знову притислися одне до одного. Темрява обіймала з усіх боків, але наша маленька тепла бульбашка трималась. Я відчула, як Семюель заворушився. 

— Ти пам’ятаєш, — раптом каже, — твою першу екскурсію в бібліотеці Ардаросу? 

— Ага... Ти тоді сперечався з бібліотекарем про порядок алфавіту в індексі. 

— І знайшов ту стару книгу із стандартним списком випробовувань для вступу до Моірре, — усміхнувся він. — І пам’ятаєш, як ми потім говорили, що наше проходження Бар’єру було... не зовсім типовим? 

Я кивнула. 

— Ми думали, що це просто якась примха викладачів. 

— Очевидно, що так і було. Бар’єр мав розкрити нашу магічну сутність. І, схоже, це було не просто випробування — це був тест. А хтось, — він значуще зиркнув, — певно, професор Лорін, зумисне стежив, хто з нас як відреагує.


Я відчула гірке щось у грудях. 

— Як ми не побачили цього раніше? Як не зрозуміли, що хтось з викладачів міг бути замішаний? 

Семюель знизав плечима. 

— Багато речей у житті стається не тоді, коли треба. І не так, як треба. Якби ми знали, що шукаємо — можливо, ще когось урятували б. 

Ми замовкли. Я думала про перший день навчання — як нервувалась перед знайомством з академією, студентами, як ловила кожне слово викладачів, як здавалося, що це буде звичайний рік... 

А тепер? Ми сидимо в темряві, затиснуті між надією й страхом. 

Світло від факелу почало згасати. Його тремтливе полум’я відкидало довгі тіні на стіни, ніби час сам собі малював спогади. Я притислась до Семюеля ще ближче. Хотілося говорити, поки ще є світло. Поки ще є ми. Поки ще є шанс.