Розділ 45

Я дивлюсь на Вальдена — ніби чекаю, що він скаже щось розумне. Щось, що дасть мені хоч якесь розуміння, куди тепер рухатись. 

— Що тепер? — питаю. Голос трохи тремтить, але я тримаюсь. Хтось же має. 

Аарен сидить на стільці, блідий, ніби його вирубили, і просто забули забрати. Очі — круглі, як у переляканої дитини. Ні слова. 

— Я займуся пошуками Авіса, — каже Вальден, з тією своєю прямотою, яка завжди дратувала, а зараз… ну, бодай не панікує. — Академію треба перекрити. Щоб ніхто не міг ні зайти ні вийти. 

Я киваю. Просто, без питань. Що ще скажеш, коли все сиплеться? 

— Іди за своєю подругою. Швидко. Я повідомлю ректора. Але... 

Він зупиняється, а потім дивиться на мене так, ніби я не студентка, а молодший інспектор з безпеки. 

— Не вештайся зараз по академії сама. Візьми когось із собою. І не гай часу. Знайдеш її — одразу назад до мене. 

— Добре, — відповідаю коротко. Не до балачок. 

Розвертаюсь і вибігаю в коридор. Де знайти подругу — ще не знаю. Але ноги вже самі несуть вперед.


Я майже вбігла в коридор і ледь не врізалась у когось. Серце бухкає десь у горлі, і тільки коли піднімаю погляд, розумію — це Семюель. 

Він різко відвертається, ніби й не побачив мене. Ну звісно. Після тієї нашої розмови — його можна зрозуміти.
Але я не встигаю навіть пройти повз, як він зупиняється, щось у його погляді змінюється. Помічає моє обличчя. 

— Ейріно?.. Ти що, ти в порядку? Що сталося? 

Я ловлю подих.
— Немає часу. Це… пов’язано з викраденнями. Я маю знайти Кару. Терміново. 

Він хапає мене за руку — не грубо, але рішуче. 

— Стривай.  Щось сталося? Хтось ще зник? 

— Ще ні. Але… ще не вечір. — Я дивлюсь йому в очі, й не знаю, як вмістити в одне речення всю ту маячню, яку щойно дізналась. — Ейдан. Він… зрадник.  Причетний до всього цього. І вже зник. Академію ось-ось перекриють. 

Семюель виглядає так, ніби щойно отримав лопатою по голові. Але мовчить. 

— Я не можу зараз усе пояснювати. Але... — я вдихаю глибше, бо ця частина важка — дуже. — Я маю знайти Кару.  І я не хочу йти сама. Будь ласка, йди зі мною. 

Він мовчить ще мить. Потім коротко киває.
— Добре. Йдемо. 

Його рука все ще тримає мою — і, вперше за багато днів, це не дратує. Це трохи заспокоює.


Ми йшли швидко. Слова здавались зайвими — в кожному кроці був тривожний ритм, мов удари серця. Моя рука тремтіла в долоні Семюеля, але він нічого не питав. Просто йшов поруч, міцно стискаючи мої пальці, ніби боявся, що я зникну просто тут, у темному коридорі. 

Ми дійшли до нашої кімнати швидше, ніж я думала. Я рвонула двері. 

— Кара! Ти де? 

Мовчання. Лише напівтемрява й запах недопитого чаю. Ми з Семюелем одночасно зробили крок усередину. 

І тоді я побачила її. 

Постать біля шафи. Знайома. Надто знайома. 

Ми з Семюелем перекинулись коротким, різким поглядом.
— Що ви тут ро… 

Фраза так і повисла у повітрі, бо щось зірвалось з руки тієї постаті — куля енергії, спотворений візерунок, що світиться портальною руною. Все стало надто швидким. 

— Щит! — крикнула я. 

Але ми не встигли. Сила порталу рвонула нас в себе, мов паща хижака. Повітря засвистіло. Земля зникла. Усе закрутилось — запахи, світло, кольори, спогади. 

Я встигла лише вчепитися в Семюеля. Його руки обгорнули мене різко, інстинктивно, міцно, мов намагаючись захистити тілом. Він був теплим островом у цій клятій крижано-переливчастій воронці. 

— Тримайся! — прошепотів він мені у волосся. І я трималась. 

Потім усе стало нудотно. Наче тебе одночасно крутять, стискають, витягують назовні. 

А далі — різкий удар. Нас наче виплюнуло на щось тверде. Щось холодне.
І… тиша.


Тверда підлога була крижана. Я розплющила очі й важко вдихнула — повітря пахло сирістю, старими каменями і... страхом. Ми лежали в якомусь підземеллі. Факели на стінах мерехтіли, відкидаючи плями світла й тіней, що скакали по кам’яним склепінням. 

— Ти ціла? — почувся поруч голос Семюеля. 

Я кивнула, хоча горло було пересохлим, а серце калатало, мов його хтось намагався вибити зсередини.
Ми були за ґратами. 

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто казка. 

Не встигли ми ще як слід отямитись, як з іншого боку решітки щось спалахнуло. Блакитне світло кристалу розлилося по підлозі, засліплюючи. 

Із сяйва виступила та сама постать — та, що була в нашій кімнаті. Я аж затерпла. 

Семюель не чекав. Він рвонув руки вперед — я побачила, як виблиснула руна на його долоні. Але нічого не сталося. Лише слабкий тріск повітря — і все. Ні вогню, ні спалаху, ні звуку. 

— Можеш не старатись, Семюелю, — пролунало з презирливим смішком. — Це місце наповнене чарами, що блокують будь-який прояв магії. Хіба тобі не пояснювали, що не варто махати руками, перш ніж подумав? 

Я втупилася в постать — повільно, з кожною секундою усвідомлення різало мене зсередини, як уламки скла. 

— Але ж… Але… Це ви… — прошепотіла я. 

Плащ із тими дурнуватими, безглуздими пелюстками хитнувся, коли він ступив ближче. Потім розвернувся до мене, мов актор на сцені, і хижо всміхнувся. 

— Дівчинко моя, не витріщайся так. Я цього не люблю. 

Я знала цей голос. Ці манери. Цей дурнуватий аромат якихось солодких листочків, що завжди тягнувся за ним на парах. Професор Лорін. Наш траволог. Той, що годинами міг теревенити з фіолетовими кактусами, а на лекціях читав нам про "емоційний стан рослин". 

— Але… ви... — Я не могла зібрати речення. 

— Коли ти виглядаєш дивно і жалюгідно, викликаєш сміх і зневагу, — сказав він, здуваючи уявну пилинку з пелюсток, — то ніхто навіть не подумає запідозрити тебе. Особливо, якщо ще й трохи побалакаєш з кактусом. 

Я вибухнула.
— Ви… Ви ж… — Я ковтнула повітря, відчуваючи, як шкіра горить від гніву. — Ви такий самий, як і Ейдан! Ви вовк у овечій шкурі! 

— Це проблема довіри, дівчинко. Ти роздаєш її, наче листівки, а потім дивуєшся, що тебе рвуть на шматки. 

— Ви були нашим викладачем! Інші професори довіряли вам... — Я не змогла закінчити. Мені було погано. 

Семюель мовчав, але я відчувала — він ледве стримував себе. 

— Та заспокойтесь, — закотив очі Лорін. — Побудьте трохи на самоті. Переваріть ситуацію. Подумайте, де ви помилились. Це буває корисно. 

І він зник, залишивши нас у темряві, з гнітом, що стискав ребра, мов залізний обруч. 

Я сиділа на холодному камені, впершися спиною в решітку. Поруч Семюель. Його рука торкнулась моєї, теплою і сильною, без магії, але з тією силою, яка вартує більше за всі чари світу. 

Мені хотілося кричати. Але я мовчала. Бо тепер усе починалося заново.