Розділ 44

Наступного ранку я навіть носа не висунула з кімнати. 

Їдальня, повна очей і язиків — це останнє, чого мені зараз хотілося. І без того здавалося, що кожна тінь на стінах шепоче: «О, то це вона. Та, що зруйнувала заручини з самим Сіртаном…»

Я попросила Кару принести мені сніданок у кімнату — і, дякувати зорям, вона з’явилась, як завжди, вчасно, з підносом, переповненим тостами, фруктами, й чайником з ароматним настоєм. 

— Ти що, захворіла? — хмикнула вона, ставлячи піднос на стіл. — Чи це в тебе нова форма соціальної смерті? 

Я сиділа, загорнувшись у ковдру по шию, і мовчки втупилась у чашку. Кара сіла навпроти, підперла підборіддя долонями і вперлась у мене поглядом. 

— Гаразд, викладай, — сказала вона. — Я ж бачила, що вчора Таер ходив по академії білий, як простирадло. А потім почалось: Сіртан лютує, студенти шепочуть, і навіть Маріла зі своєю жаб’ячою пикою від хвилювання ледь не вдавилась супом. Ти що, правда з ним розірвала заручини? 

Я повільно кивнула. Від її слів у шлунку скрутилась вузол, хоч я й не торкалась їжі.
— І, — додала я після паузи, — в мене тепер… цей… браслет. 

Кара глянула на мою руку, і на обличчі в неї з’явилась така гримаса, ніби я щойно зізналась, що спала в обіймах некроманта. 

— Тобто… — вона розвела руками. — Ти тепер офіційно не наречена Таера. Але з браслетом. Від кого? 

Я опустила голову.
— Від Вальдена. 

— Валь-де-на?! 

Я знову кивнула. Її очі стали як дві тарілки. 

— Та хай йому грець, цьому Вальдену, — вибухнула вона. — Я не знаю, що в нього в голові, але кожного разу, як ти з ним маєш справу — в тебе проблеми. А тепер він ще й  прив’язав тебе магічним артефактом! 

Я змусила себе вдихнути.
— Таер пояснив мені, як працює цей браслет, — прошепотіла я. — Його не можна зняти. Він знімається лише… якщо кохання не взаємне. 

Кара затихла. Здивовано витріщилась на мене. 

— І…? — запитала вона повільно, так, ніби боялась мого «і». 

— І я не змогла його зняти, бо в мене до нього почуття— відповіла я. 

Кара видала довгий, душевний стогін, після чого гепнулась на ліжко обличчям у подушку.
— Та ти влипла. По самі вуха, Ейріно. Ну от просто. Влипла! 

Потім підвелась і ткнула в мене пальцем:
— І зараз не час мліти, а час думати, як з цього виплутатись! Бо з тебе любов’ю тхне на кілометри, а я не збираюсь бути твоїм терапевтом, коли він вирішить зробити наступну дурницю! 

Я усміхнулась крізь втому. Кара завжди знала, як сказати так, що хочеться або плакати, або обіймати. 

— Я просто відчуваю що я у пастці — прошепотіла я, дивлячись на браслет, який виблискував на сонці так, ніби насміхався. 

Ми ще не встигли дійти до висновків, коли у двері хтось постукав. Легко, майже сором’язливо. 

Кара кинула на мене спантеличений погляд і пішла відчиняти. Я лиш почула, як вона здивовано видихнула:
— Ейдан?.. 

Я вмить підтягнулась у ліжку, ковдра сповзла з плечей. У дверях стояв Ейдан — трохи скуйовджений, у пальті, з сумкою в руках, ніби збирався в дорогу.
Його очі ковзнули по мені, а потім знову повернулись до Кари. 

— Я... я зайшов попрощатись, — сказав він, голос тихий, але напружений. 

— Попрощатись? — Кара розгублено дивилась на нього. — Куди ти зібрався? Чому не сказав нічого раніше? 

Ейдан опустив погляд, сумка в його руках злегка здригнулась. 

— Учора пізно ввечері отримав листа від батька, — відповів. — Він зламав ногу. Пише, що не може наглядати за господарством. Брат зможе приїхати лише за два тижні... А кури, вівці й бур’яни не чекають, сама знаєш. 

Кара спробувала щось сказати, але лише видихнула. Здавалося, її теж застали зненацька. 

Я мовчки дивилась на Ейдана: його щелепа була трохи стиснута, погляд смикався, ніби він боявся дивитися занадто довго або надто близько. І поспішав. Дуже поспішав. 

— Ти виглядаєш... якось не так, — обережно сказала я. — Ніби не лише нога батька тебе турбує. 

Його погляд зустрів мій на мить. У ньому майнула тінь. 

— Все нормально, Ейріно. Просто… все сталось раптово. Я повернусь, щойно зможу. — Він підійшов ближче і ледь торкнувся моєї руки. — Бережи себе, добре? 

Я кивнула, притискаючи до грудей ковдру, яка знову сповзала. 

Кара стояла нерухомо, аж поки Ейдан не обернувся до неї. Тоді вона врешті наблизилась і обійняла його. Її губи тремтіли. 

— Напиши, щойно доїдеш. І не смій лазити по дровах з розтягом на спині, як минулого разу, ясно? 

Він усміхнувся, хоча та усмішка вийшла напруженою, майже винуватою. 

Поцілував Кару в лоб, мовчки. Потім кинув на нас обох останній погляд і пішов. 

Кара ще трохи  постояла, дивлячись у прочинені двері, потім заштовхала їх ногою і важко сіла на край ліжка. 

— Я не люблю, коли зі мною прощаються без попередження, — пробурмотіла вона. 

Я нічого не сказала. Просто дивилась на двері й ловила відчуття, яке шкрябало десь під ребрами. 

Але часу на роздуми не було- скоро почнуться заняття. Тож я швидко почала збиратись. Розчинила шафу і дістала першу ж сукню до якої дотягнулася. Розчісувала волосся, розправила плаття, - це було те саме плаття, у якому я поїхала до Кари додому у перший день канікул. 

Я посміхнулась. Відразу ж згадалася та жвава атмосфера радості серед студентів, та товкучка, коли всі прощалися, чекали на діліжанс. Тоді я побувала у чарівному маєтку привітних Кариних батьків. 

Я кинула останній погляд на себе в дзеркало, і ми з Карою пішли на заняття.


Лекції тягнулися, як заварене вівсяне болото. Професор Лорін монотонно жував слова, схожі на мох — не поживно й до гикавки нудно, розповідаючи щось про чудодійний сік кульбаби, і кумедно задираючи при цьому палець вгору. 

Я кілька разів ловила себе на тому, що розглядаю пляму на вікні з таким інтересом, ніби там пророче послання. Кара поруч постогнувала, крутила косу на пальці й малювала в зошиті песиків у мантіях. 

Коли, нарешті, прозвучав дзвін на обід, ми мало не кинулися в двері. Я не хотіла нікого бачити, не хотіла пліток, шепотів, оцінюючих поглядів — але дуже хотіла суп. Гарячий. З хлібом. 

— Хай триндять. Я хочу їсти, — буркнула я, коли ми прямували до їдальні. 

Кара знизала плечима, й ми увійшли.
Атмосфера змінилась миттєво. 

Розмови стихли, ложки зависли над тарілками. Усі голови повернулися в наш бік, мов на команду. 

Я пройшла крізь той глухий натовп, тримаючи спину рівно, як мене вчили в дитинстві: «Ніколи не показуй, що тобі не по собі». Кара трималась поруч, трохи розгублена, але теж із прямою спиною. 

Ми сіли за стіл біля вікна. І — нічого. Жодна гадюка з жіночого гуртожитку не сунулась. Жоден герой не підійшов жартувати чи ставити запитання. Усе мовчало, як на похороні. Я навіть не одразу зрозуміла чому. 

Але потім здогадалась: Таер. Це був його стиль. Без слів, без пояснень, але всі знали: мене чіпати не можна. 

І все ж… 

— Привіт, — пролунав голос, і я здригнулась. До нашого столу підійшов хлопець із трохи скуйовдженим каштановим волоссям. Аарен. Той самий, що приносив мені записку від Вальдена. — Можна до вас? Моє місце хтось зайняв. 

— Звісно, сідай, — усміхнулась Кара. Я кивнула, вдячна, що вона взяла ініціативу. 

Аарен поставив свою тацю, сів навпроти. 

— Ви сьогодні — як буря. Усі мовчать, а ви йдете, ніби нічого не сталося. Це вражає. 

— Ми просто голодні, — відповіла я, ковтаючи суп. Не те щоб мені було до жартів, але тиша навколо справді була напружена. 

Ми почали їсти. Аарен виявився напрочуд милим: говорив щось кумедне, Кара сміялась, навіть я трохи розслабила плечі. Все було… майже приємно. 

— Ейріно, ти не могла б передати тарталетки? Я трохи не дістаю, — попросив він. 

— Звісно, — я потягнулась через стіл. 

І в цей момент, якось невдало, з нагрудної кишені моєї сукні щось випало й глухо вдарилося об дерево. Металеве. Маленьке. 

Ножик.
Той самий. 

Павутинне гравіювання. Літери: А.Е. 

Я встигла побачити його лише краєм ока — але цього вистачило. Світ затремтів. 

І промайнув спогад.
Кров.
Трон, з якого звисала рука в перснях.
Фігура, що сиділа нерухомо в темному плащі.
І той, хто валявся на підлозі… поранений, ще живий… 

Я стиснула губи, намагаючись дихати рівно. 

— Стривай, — сказав Аарен. Його погляд був прикований до ножика. — Це... Звідки він у тебе? 

— Що? — я вдавала байдужість, але пальці побіліли на ложці. 

— Цей ножик. Це мій. Я шукав його ще з осені. Де ти його знайшла? 

Я підняла його, обережно, наче він міг обпекти. 

— Твій, кажеш? — холодно запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я просто знайшла його в коридорі біля північного крила. Думала, що чийсь. Ось. 

Я віддала йому ножик. Без зайвих слів. Він узяв, подивився на мене дивно — ніби хотів запитати ще щось, але не наважився. 

А я вже в голові неслась галопом.
Це він. Власник. Я знайшла його. Я повинна сказати Вальдену. Негайно.
Я обернулась до Кари, нахилилась, ніби щось жартівливе хотіла сказати — і прошепотіла їй на вухо:
— Терміново. Приведи сюди Вальдена. Негайно. 

— Що? Зараз? Але... 

— Питання життя і смерті, Кара. Не питай. Не зараз. Просто... просто іди. 

— А якщо він не захоче йти? 

— Скажи йому: я знайшла власника ножа. Зрозуміла? Повтори. 

Кара, поблідла, кивнула. Змахнула волосся назад і встала. 

— Я зараз, — кинула безтурботно, ніби йде по добавку. 

Я лишилась із Аареном. У голові — дим, паніка, обривки думок. 

— То ти й справді просто знайшла його випадково? — спитав він, крутячи ножик у руках. 

— Так, — знизала плечима я. — Валявся біля підвіконня. 

А в животі — крижаний клубок.
Тягни час, Ейріно. Вигравай хвилини.
Кара, будь ласка… швидше...


Двері їдальні розчинилися, й у проймі з’явилася знайома постать. Високий, рішучий, з поглядом, гострим як лезо клинка, — Вальден. Моє серце, що досі калатало, наче загнане звірятко, нарешті зробило спокійний вдих. 

Я бачила його, і це був знак: я не сама, ми витягнемо цю правду з темряви. Навіть якщо доведеться роздерти небо. 

Вальден не сказав ні слова. Його очі ковзнули по залу, зупинилися на Аарені, й він холодно, майже мляво, мовив: 

— Ти. Ідеш зі мною. 

Аарен моргнув, ошелешено подивився на Кару, потім на мене, але жодного пояснення не почув. Лише погляд Вальдена, що ставав дедалі гострішим і нетерплячим. Залишалося лише підвестися і мовчки піти слідом. 

Я зірвалася з місця майже одночасно, не питаючи дозволу. Вальден був надто зосереджений, аби мені заборонити. 

У кабінеті він різко зачинив двері і клацнув замком. Напруга в повітрі наростала, як перед бурею. Він кивнув на стілець: 

— Сідай. 

Аарен обережно опустився, дивлячись то на мене, то на Вальдена, ніби намагаючись зрозуміти, що коїться. 

А тоді почалося. 

— Розкажи мені про цей ніж, — голос Вальдена був спокійним, проте в ньому ховалась така холодна загроза, що навіть меблі, здається, здригнулися. 

— Я... який ніж? — пролепетав Аарен. 

— Той, що щойно випав у їдальні. І зважуй слова, бо одне неправильне — і твої ноги вже гойдатимуться під шибеницею. Або, якщо пощастить, ти врятуєш життя і отримаєш довічне. Вибір — твій. 

Аарен зблід, наче з нього кров висмоктало. Піт з’явився на лобі, губи тремтіли. 

— Це... це не мій ніж, я не знаю... 

— БРЕШЕШ! — різко втрутилась я. — Ти в їдальні його впізнав! Сам сказав мені, що це твій! Узяв у руки, подивився — сказав що шукав з осені! Не вдавай дурника! 

Аарен мовчав. Потім, із затинанням, немов слова застрягали в горлі: 

— Це... він мій... але не зовсім... я не сам його купував... мені його подарували. 

— Хто? — крига в голосі Вальдена тріснула. 

— ...Ейдан... — прошепотів він. — Ще до канікул. Він його крутив у руках, мені сподобався, я зробив комплімент... А він просто... сказав, що не шкода, й віддав. 

Слова повисли в повітрі, як обух сокири перед ударом. 

— Хто? — пошепки, як перед бурею, спитала я. 

— Ейдан… . — Аарен обережно витяг ніж і показав руків’я. — Ось, тут навіть його ініціали. А.Е. Авіс Ейдан.