Розділ 43

Промені світанку роздирали небо, мов тонку тканину. Я прокинулася раптово — ніби не спала, а просто вимкнулась на кілька годин. Серце калатало. Груди стискало. І, перш ніж я усвідомила, де я, тіло згадало. 

Браслет.

Я вистрілила рукою з-під ковдри — і побачила його. 

Тонкий. Золотий. Він не блищав — ні, він дихав. Жив. І сидів на моїй руці, як прирослий. Як частина мене. Я видихнула, майже скиглячи, і сіла. 

Волога після ночі досі висіла в повітрі. А всередині — щось нищівне, гаряче. 

Я не плакала. Я злостілась.
— Зняти… зняти це лайно… — пробурмотіла я, вже тягнучи за краї.
Дарма. 

Ні шва, ні замка, ні навіть тріщинки.
Я спробувала підчепити нігтем — шкіра попід браслетом почервоніла, але метал не зрушив ані на волосинку. Він був, як частина мене. Як печатка. 

— Вальден, ти… рунова зараза… — прошипіла я, гризучи губу до крові.
Я рвонула його зубами. Так, так, як божевільна. Але… ні подряпини. 

Мене розривало від злості.
Я — наречена. Але вже не Сіртана.
Я відчула, як нудота підкочується до горла. У кімнаті було тихо, занадто тихо. Занадто порожньо. Ніхто не стояв поруч, ніхто не шепотів "все буде добре". І вперше за довгий час я відчула — я належу не собі. 

— Це не любов, Вальден, — прошепотіла я, стискаючи зап’ястя. — Це — володіння. І я цього не пробачу. 

Я піднялась, пройшлася по кімнаті, мов левиця в клітці. І що більше я ходила, то дужче кипіла. Та не в сльозах мої відповіді. А в дії. 

Цей браслет має бути знято.
Хоч би я мусила спалити півкоролівства. 

Я була в розпачі. Пригнічена, принижена. З відчаєм, що тиснув у грудях, і браслетом на руці, який горів, як клеймо. Як прокляття. 

Я — наречена Сіртана. А тепер ще й позначена Брієром. 

Руна би його забрала. 

Я відкрила двері своєї кімнати різко, без стуку. В голові лунало одне: Таер. Мені потрібен Таер.

Я не пам’ятаю, як спустилась у коридор. Ноги самі несли мене крізь кам’яні арки, повз олов’яні люстри, до дверей, за якими не мала бути. До чоловічої частини гуртожитку. 

Кімната оглушила мене розмовами, сміхом, запахом кави й хліба. Кілька хлопців одразу підвели голови. Хтось навіть присвиснув. 

— Та це ж наречена нашого альфа-самця, — сказав один. 

— Прямо сюди? Вранці? — хмикнув інший. — А ми думали, в них усе стримано і шляхетно. 

Я не реагувала. Погляд — прямо, ніби між ними й мене не було нічого. Та щойно я зробила кілька кроків, один із них, темноволосий, уважно зиркнув на мою руку. 

— Гей… — озвався. — А це що? 

Я майже інстинктивно відвела руку за спину. Та він уже побачив. 

— То не плющ Сіртанів, — пробурмотів він, нахмурився. — Це… інший герб. 

Я скулила плечі. Хотіла зникнути, розчинитися. Рунів браслет! Я не встигла нічого сказати, як інший хлопець, той, що завжди любив глузування, вже мовив гучніше: 

— То як, пані Ейріно, двоє наречених — це нова мода? 

— Хтось обійшов Таера? 

Сміх. Їдкий. І я відчула, як очі повняться образою й гнівом. 

— Заткніться, — прошепотіла я, але вони не чули. 

І тоді…
Відчинились двері. Його кімнати.
Таер. 

У сорочці, трохи розпатланий. Погляд — прямо на мене. А тоді на мою руку. 

Його очі не змінилися, але в них щось блиснуло. Щось крижане.
Він вийшов, повільно. Його голос був рівний, майже байдуже холодний:
— Вийдіть. 

— Та ми ж… 

— Усі. Зараз же. 

Цей тон… Я такого в нього не чула. Навіть у найгірші дні. І хлопці, немов відчувши щось, чого я ще не встигла, повставали мовчки і вийшли. Хтось кивнув, хтось криво всміхнувся. Один прошепотів:
— Нехай щастить, красуне. 

Двері зачинились. Ми залишились удвох. І я відчула, як моє серце — оте, обдерте, зранене — зараз розірветься. 

— Таер… — прошепотіла я, мовби вибачаючись за саму себе. — Мені потрібна допомога. 

Допоможи мені. Скажи, що робити. Бо я не знаю, як зняти це лайно. 


Таер зачинив за останнім хлопцем двері. Мовчки. Навіть не дивився на мене. І тільки коли ми залишилися вдвох, я нарешті зібрала силу мовити:
— Я не знала, куди йти… Мені потрібна була порада. Мені...мені одягнули це. 

Я подивилась на руку — на той клятий браслет, і вже не знала, то моє тіло чи чиясь іронічна власність. 

Таер підійшов ближче. Погляд — суворий, уважний. Він мовчки простягнув руку й легенько торкнувся металу на моїй шкірі. Теплий, гнучкий, мов живий. І світло в ньому ворухнулося — рунічне, зіткане з золота і ганьби. 

— Як це вийшло? — спитав він тихо. 

Я здригнулася.
— Та… я… — подих заплутався. — Він просто… натягнув. Я не встигла нічого зробити. 

— Ейріно, — перебив він рівним голосом, —ти можеш сміливо казати це ім'я- Вальден. Бо я не ідіот, і в курсі, як виглядає герб Вальдена Брієра. Але як цей браслет опинився на твоїй руці? Ви… між вами щось є? 

Я почервоніла. 
—  Він схопив мене за руку й… 

— І ти не змогла зняти, — сухо завершив Таер. 

Його очі вже не світилися гнівом. Тільки тиха втома. І щось схоже на розчарування. 

— То… що мені робити? — спитала я тихо. — Як його зняти? Це помилка. Це… не має сили. Правда? 

Таер мовчав. Потім обережно сів на край столу й заговорив, як учитель, як той, хто знає, що каже, але не хоче казати. 

— Це не просто прикраса, Ейріно. Це — заручинний браслет. 

— Але я… 

— Так, він магічний. Так, у ньому вшитий слід — той, що дозволяє чоловіку відчувати, де його наречена, чи все з нею добре. Це давня традиція. І так, якщо хлопець просто одягне його на дівчину, вона може зняти його в ту ж мить. Якби ти не хотіла — він упав би, наче сухий лист. Але не впав. 

Я ковтнула клубок у горлі.
— Таер… 

— Невже ти справді думала, що такі речі працюють як рабські кайдани? Хочеш не хочеш — а будеш носити? Це було б незаконно, смішно й аморально. Цей браслет працює інакше. 

Я слухала, і з кожним його словом в мені щось падало. Ламалося. 

— Коли чоловік пропонує дівчині любов і захист, — повільно продовжив він, — він одягає їй цей браслет. Якщо вона відчуває щось взаємне, він замикається. Стає цілісним, злитим. Його вже не зняти — ні вона, ні він. Бо це знак того, що між ними є почуття. Якщо ж ні — він просто спаде. Розкриється. 

Мовчання. Глухе, задушливе. 

Я стояла, як укорінена в підлогу.
— То… якщо я не можу його зняти… — прошепотіла я. 

Таер подивився мені в очі.
Його голос — спокійний, спустошений:
— Це означає, що ти кохаєш того, хто його одягнув. 

— Ні… — Я похитала головою. — Це неправда… я не… 

— Ейріно. — Він глянув суворо. — Це не поневолення. Це взаємність. Інакше б він не тримався. 

Я зробила крок назад. Все крутилось, все обвалювалось. 

— Але… а як же ми? Наша домовленість? 

Таер посміхнувся. Сумно. Так, наче щось уже відпустив. 

— Її доведеться розірвати. Я не можу привести вищому світу наречену, яка вже… належить комусь іншому. В якої на руці чужий герб. 

— Пробач… — тільки це вичавила я. 

Він підвівся, підійшов ближче. І, вперше за весь цей час, торкнувся моєї щоки. М’яко, по-братньому. 

— Ти не винна. 

— Але… 

— Я бажаю тобі щастя, Ейріно. 

І в цьому «щастя» звучало прощання.


Я йшла коридорами мовчки, притискаючи пальці до зап’ястя, ніби могла щось змінити. Залишити позаду не тільки кімнату Таера, а й усе, що він щойно сказав. 

Магія браслету... його не можна зняти силою. Існує лише взаємність або ні. 

Якщо той, хто його носить, справді кохає того, хто його надів — прикраса стане обітницею. Ланцюгом зсередини.
Це звучало божевільно. Безумно. Неможливо. 

Але ж… чи справді неможливо?
Хто, як не я, знає, що кохаю того звабливого покидька? Що нас тягне один до  одного? 

Я пам’ятаю той вечір до останнього дотику. Його подих у мене над вухом. Його погляд — люте полум’я і крижана прірва водночас. 

Я сама підійшла. Я перша торкнулась його сорочки. Я першою захотіла згоріти — навіть не знаючи, що буде далі. 

Це була я, не він. 

І якщо я його кохаю — браслет не знімеш.

Залізна тиша коридору Моірре тільки посилювала напруження. Ні голосів, ні кроків. Ні студентів, ні викладачів.
Тиша, яка вміє говорити.
Шепотіла: втечи.

Напевно, всі на лекціях. Але в цій порожнечі було щось тривожне. 

Мовчазне спостереження.
Хтось міг дивитися.
Або вже дивився. 

Я спіткнулась думками на вчорашньому — на завданні в "Еґреліоні".
Дар, який я використала… Те видіння... 

Я показала перед ворогом те, що мало залишитися прихованим. І тепер на мене чекає полювання. 

Але Вальден був поруч. Він казав що захистить мене.
Це мало б заспокоїти. Але не заспокоїло. 

Страх невідомості розтікався по спині, мов слизька тінь. Я майже відчувала, як щось — чи хтось — торкається моїх думок. 

Той культ. Вони ж полюють на людей. А я ще й свідок викрадень, який має дар бачити їхні злочини. 

І вчора вони вже напевно дізнались, і тепер я викрилась… 

Вони не зупиняться. Фанатики ніколи не зупиняються. Для них усе — жертва. Навіть життя. 

Я притислась до стіни, дозволяючи холодному каменю обпекти спину. Хотілось хоч щось тверде, реальне.
Та найреальніше — це страх.
Страх, що я — мішень.