Розділ 42

Прокидатися зранку після ще одного паршивого дня вже, здається, стало моєю звичкою. Може, новий талант? Прокидатися розбитою, вичавленою, з головою, що ще не встигла прокинутись, але вже болить. 

І найгірше — навіть не від браку сну. А від спогадів. 

Семюель стоїть у моїй голові. Як камінь. Як упрямий фантом. 

Його слова... ті короткі, різкі речення, що влучили прямо в ребра, й досі шмагають зсередини. 

Я зітхнула, підійшла до столу, налила собі кави з термоса. Рухи були механічні — ніби я не я, а якийсь тіньовий дублер. Ізолююча версія себе, що живе лише для того, аби не розплакатись посеред загального залу. 

Кава була гірка. Ідеально відповідала моєму настрою. Я відпила, і поки чашка ще гріла мені долоні, думала: Семюель — дорослий хлопець. Якщо він обирає мені не вірити… я не можу його змусити. Не можу влізти в його голову, перемотати плівку, показати правду. Як би мені того не хотілося. 

Я зробила ще ковток. Гарячий. Пекучий.
Це його право — не довіряти. І моя кара — все одно переживати через це. 

Гіркота від його слів, як той осад в чашці — нікуди не дівається. Просто осідає на дно, чекає моменту, щоб знову збовтатися.


Через півгодини я йшла до їдальні, ледь тримаючи голову прямо — не тому, що не хотіла бачити людей. Просто все ще почувалась наче щойно вилізла зі сну, який тривав два дні. І, може, ще трішечки боліли ноги після… танцю. Хоча боліли вони не стільки від танцю, скільки від думок про нього. 

— О, дивись, хто воскрес! — веселий голос Карі пролунав збоку. Я озирнулась і побачила її біля сходів, вона виглядала дуже… задоволеною життям. Навіть аж занадто. Губи підфарбовані, волосся в’ється грайливо, а щоки рум’яні не від холоду. 

— А ти де була вчора? — я усміхнулась, трохи здивована — Кару я вчора не бачила взагалі. — Я вже думала, тебе викрали.

— Викрали… може, й так! Але добровільно! — вона хихикнула і, звісно, почервоніла. — Ми з Ейданом відсипались. Ну, знаєш… після балу…

— Він що, забрав тебе до себе?

— Ага. У нього ж в кімнаті двоспальне ліжко. Зручно… — і тут її обличчя розцвіло всіма відтінками червоного. — Ой, Ейріно, ну не дивися так. Я ж не кажу, що ми… — Вона зробила жест, ніби щось від себе відмахувалась. 

— Але було? — я запитала тихо, з лукавою усмішкою. Це ж я, їй не соромно. 

— Ну, може, і було… — прошепотіла вона, втупившись у підлогу. — І, здається… здається, я трохи… закохана в нього. Як остання романтичка.

Я багатозначно цокнула, помовчала мить, потім взяла її під руку, і ми рушили разом до їдальні. 

— А як пройшов твій вечір на балу? — спитала я. 

— Казково. Сукня — шик, музика — вогонь, десерти — м-м-м. Правда, Ейдан зник десь на півгодини, казав, хоче приготувати сюрприз, але повернувся злохмачений і сказав, що не вийшло. Але потім ми знову танцювали, і було класно. — Вона перевела на мене погляд. — А ти, між іншим, блищала. І не тільки сукнею. Твоє танго з тим… загадковим… — вона зробила паузу, закотивши очі, — …золотим незнайомцем. Ти хоч розкажеш, хто це був?

Я прокашлялась. Зітхнула. Кара ж мене знає — відводити погляд, гратись у мовчанку марно. 

— Сукню… мені прислав не Таер, — я обережно почала. 

Вона одразу спинилась.
— Як це — не Таер? А хто ж тоді?

Я знизала плечима. 

— Стривай! Золота сукня, сукню прислав не Таер, загадковий незнайомець у золотому, запальне танго...Ти нічого не хочеш мені розповісти? 

Я вагалась.Але ж не мовчати зовсім до віку.
— Я не знаю. Але… я думаю, той чоловік у золотому… Це був Вальден Брієр.

Кара мовчала пів секунди. А потім:
— Та хай йому грець, тому Брієрові! — сердито випалила вона. — Хоч десять, хоч сто суконь пришле — не спокутує жодної твоєї сльозинки, які ти через нього ридала!

Я знітилась. Хоч би як не хотіла це приховати, щоки вже горіли. Я ж не можу їй сказати, що ті кілька хвилин танцю, коли його руки були на моїй талії, а його подих — гарячий, близький, справжній… що я палала там, на очах у всіх. 

І я мовчала.
І Кара теж. 

— Але якщо він тебе ще раз образить — я його отрую. — підсумувала вона і потягнула мене до їдальні. — А потім оживлю і отрую ще раз.
— Ой, не треба його оживляти…тобто труїти — пробурмотіла я собі під ніс.



Ми вже сиділи за столом, Кара з ентузіазмом нарізала омлет — схоже, вона пропустила і сніданок, і обід, і вечерю вчора — а я краєм ока розглядала залу. 

До нашого столика неквапливо підійшов один з молодших студентів, я точно знала, що він з курсу ілюзій — здається, Аарен, чи якось так. У руках у нього була маленька, складена вчетверо записка. 

— Це вам, — сказав він і простягнув її мені. 

— Дякую… — відповіла я, і поки Кара розпитувала хлопця, чи ще залишилось щось із тієї вівсянки з сухофруктами, я розгорнула записку під столом. 

"8 вечора. Вхід до Моірре. Зручний одяг. В.Б.
P.S. Настав крайній випадок." 

Серце моє зробило сальто. Потім ще одне. А потім, здається, вирішило вивчити акробатику професійно.
Я миттю склала записку назад і сховала її у рукав, наче то була… не знаю… заборонена руна чи рецепт самозаймання. 

— Хто там? — Кара зазирнула мені через плече, як завжди занадто швидко. — Та хто знову щось шле?

— Та… — я вдала нудьгу. — Один із цих малолітніх. Пише вже який день поспіль. То “очі як місяці”, то “сни про тебе”... Здається, в нього з гормонами щось не те, бідолаха.

— Фу, жах. Шкода, в цьому закладі не вчать мистецтву гідного залицяння. Хоч би хто вже провів лекцію… — вона зітхнула й повернулась до омлету. 

А в мене в голові тим часом розпочався парад думок. 

Ця записка стовідсотково від Вальдена. Звісно, якщо це не якась пастка. Я скривилась. Він не пише про бал, маски, ревнощі і почуття. Він пише: 8 вечора, вхід в Моірре, зручний одяг". Отже щось...сталося? Щось нове у розслідуванні? Нащо той одяг, чи ми кудись поїдемо? 

Справді страшно було від слів"крайній випадок", бо це означало небезпеку для мене. 

"Крайній випадок" — тобто, його план уже не просто резервний. Він став реальністю. 

Чому такий різкий перехід? Невже щось стало відомо?.. 

Серце гупало, ноги мілко трусились, але давати задню не можна. Бо я згодилась, бо на мене розраховували, бо це могло допомогти знайти злочинців і захистити людей. 

Мене накрило з голови до п’ят. 



------ 

Вечір наступив занадто швидко. Надто тихо. 

Я раз по раз кидала погляд на годинник. Стрілка зловісно наближалась до восьмої, і кожен її рух стискав мені груди, ніби хтось накручував внутрішню пружину тривоги. 

Крайній випадок. 

Звучало як щось, що має лунати в тривожному кличі підземного коду, або на сувої, з якого здувають пил лише перед катастрофами. І ось — настав мій момент. 

Я повільно вдягалася. Це було не просто «піти з дому». Це було майже як зняти личину. Скинути фасад.
Спершу — сорочка, груба, з тканини, яку не шкода забруднити чи розірвати.
Потім — шкіряні штани, затягнуті на талії, щоби не заважали рухатися.
Високі черевики — облягають щиколотки, мов друга шкіра, і витримають навіть бійку, якщо дійде до цього.
І, звісно, мій темний плащ. Гм, якось надто драматично. 

Під час кожного руху — серце десь у горлі. Коли застібала ґудзики — пальці трохи тремтіли. Не від холоду. Від страху. 

Так, я боялась. Не в тій простій, дитячій формі, коли темрява здається монстром. 

Це був страх дорослий. Страх, що сьогодні я, можливо, переступаю межу, після якої мою особу буде розкрито.
Де “таємниця” — це вже не тягар, а мішень.
І водночас — я знала. Вальден обіцяв.
«Я тебе захищу.»
Обіцянки — річ тонка, але в його голосі не було сумніву. 

Принаймні я в це вірила. 

Я вдихнула глибше. 

«Крайній випадок… Ну що ж, В.Б., давай подивимось, у що ти мене втягнув.»


Коли я  спускалася темними сходами, лампи кидали м’яке світло, що тремтіло на камені, ніби й вони боялися сказати зайве. Кожен крок лунав надто голосно, надто впевнено, як для тих, у кого всередині все стискається від тривоги.
Вихідні двері клацнули, і я вийшла у ніч. 

Свіже повітря бризнуло мені в обличчя — як вода на пробудження. Місяць заховався за хмарами, але цього було достатньо, щоби світ виглядав мов на межі сну і яві. 

І тут — шерех. Ледь чутний. Але не для мене. 

Я різко обернулася.
Постать.
Темна.
Силует, що майже зливався з тінями, але навіть якби я не впізнала його очима — мурашки по шкірі вже прошепотіли його ім’я.
Він. 

Вальден стояв з опущеним капюшоном, ніби зливався з ніччю. Навіть спокій у його поставі здавався навмисним. Як затишшя перед бурею. 

— Сабрен, — сказав він тихо, — ти готова? 

Його голос — глибокий і спокійний — проте кожне слово мало вагу. Як печать.
Я зітхнула. 

— Хоч хотілося б спочатку дізнатися, куди і на що я погоджуюсь, — відповіла я, намагаючись не видати, як шалено гупає серце. 

Він кивнув, усміхнувся легким краєм губ — майже непомітно.
— Я все поясню. По дорозі.
Йдемо. 

Тільки тоді я помітила карету.
Чорна. Майже без візерунків, без розкоші. Стримана, мов загадка. 

Стояла біля воріт, ніби чекала не перший час — і не на кого-небудь. 

Вальден підійшов до дверцят і відчинив їх, простягнувши мені руку. Не як джентльмен. Як спільник. Як той, хто веде тебе в невідоме — але не відпустить, поки ти не пройдеш шлях до кінця. 

Я обережно вклала свою долоню в його. Тепла. Сильна.
І зробила крок усередину.


Карета рухалась м’яко, майже беззвучно. Всередині було темно, тільки тьмяні відблиски від ліхтарів ковзали по обличчю Вальдена. Я сиділа навпроти нього, стискаючи пальці на колінах — і пальці, і коліна були крижані. Серце калатало. 

Він дивився мовчки, але я вже знала — готується щось сказати. І знала, що це не буде щось приємне. 

— Пробач, Сабрен, — тихо сказав він. — Мені шкода, що я знову втягую тебе в цю небезпечну гру. 

Я не відповіла. Просто слухала.
Але, хай йому грець, очі самі опустились до його вуст. 

Тих самих, що ще нещодавно цілували мене так, ніби в нас була вічність.
Стиснулося щось усередині — боляче. Як судома, тільки по серцю. 

Я ковтнула повітря і втиснула емоції глибше. Не зараз. Не час. 

— Є один магазин, — заговорив Вальден знову, нахилившись трохи ближче. — «Еґреліон». Торгує магічними дрібничками, без жодної претензії на серйозність. Але я помітив, що навколо нього останнім часом щось діється. Пара свідків, які востаннє бачили зниклих, згадали саме це місце. Люди заходили — і не виходили. 

Він на хвильку замовк, давши мені переварити. Я слухала. І з кожним словом ставало холодніше. 

— Власник — дивак, типу з тих, хто не любить питань. Я ще не навідувався. Не хотів лякати. Але якщо буде хоч один доказ, що він причетний до зникнень або культу — матиму всі підстави доправити його до в’язниці. І вже там ми дізнаємось усе, — його голос став різкішим. — Добровільно. Або з допомогою… переконливих методів. 

Мурашки пішли по шкірі. Не від страху. Від усього.
Його голос. Його близькість. 

Ситуація, що пахла пасткою. 

— Що мені треба зробити? — мій голос прозвучав рівно. Навіть занадто. 

— Поки я говоритиму з ним, ти проберешся в особисті приміщення. Подивишся, що там. Все, що здається важливим, бери в руки. Якщо з’явиться видіння, хоч щось, що підтверджує його зв’язок з культом — повідомляєш. Одразу. Далі ми діємо. 

Я кивнула. Повільно. Не тому, що не боюсь.
А тому, що втекла б — і не змогла. Було пізно. 

— Ти обіцяв мені захист, — нагадала я.
Його погляд став ще серйознішим. Він більше не виглядав тим, хто може тебе обійняти. Тепер він був воїном. Захисником. І суддею. 

— Так. І я дотримаюсь обіцянки. Але після цієї ночі… — він затнувся, — якщо цей чоловік справді пов’язаний із культом, вони дізнаються про тебе. 

Я стиснула губи. Так, я знала. Так, я розуміла. 

— Ельдар і я подбаємо, щоб тебе захищала сама Академія. Усе, що ми можемо дати, ми дамо. Навіть більше. Ти не залишишся сам-на-сам з цією загрозою. 

Я кивнула ще раз. Цього разу швидше.
А всередині, глибоко, щось почало сковуватись панікою. 

Це вже не гра. І не роль. Це — життя. Моє. Його. І, можливо, чиєсь ще.



Карета зупинилась так раптово, що мене трохи хитнуло вперед. Вальден уже відчиняв дверцята, і холод ночі вдарив в обличчя, як ляпас. Я затягнула капюшон глибше на чоло й вийшла слідом, ступивши на вологу бруківку.
Перед нами — непримітна лавка. 

Вивіска «Еґреліон» хиталась у нічному вітрі, скрипіла зловісно. Вікна були затемнені, але в одному я помітила тьмяне світло — хтось був усередині.
— Він не закривається на ніч? — прошепотіла я. 

— Для «особливих» клієнтів — ніколи, — тихо відповів Вальден. — Ходімо. Час грає проти нас. 

Він кивнув у бік дверей і рушив уперед. Я ступала за ним, серце билося десь у горлі, пальці судомно стискали талію плаща. Наче б могла витиснути з тканини хоч краплю спокою. 

Він постукав — два короткі, один довгий. Я здригнулась. Це був якийсь умовний сигнал? Але двері відчинились одразу. 

На порозі стояв невисокий чолов’яга в халаті з китицями й круглих окулярах, що з’їхали на самий кінчик носа. Лисий, з хитрою усмішкою і очима, як у голодного кота. 

— Доброї ночі, — протягнув він. — Я вже думав, що не дочекаюся гостей. Так пізно… 

— Магістр Вальден, — представився мій супутник. — Ми з Академії. Потребуємо консультації щодо одного… амулета. Моя учениця — емпат. Дуже обдарована. 

Я опустила голову, граючи роль. Ейріна, мовчи. Дій. 

— О, емпати — це завжди цікаво, — захихотів господар і відійшов вбік, запрошуючи. — Заходьте, заходьте! 

Коли ми переступили поріг, Вальден легенько торкнувся моєї руки — жест, майже непомітний. Але я зрозуміла: це знак. Час діяти. 

В середині магазин був... моторошно казковий. На полицях — амулети, коробочки, дзеркала, кулони, склянки з дивними рідинами. Все блищало, мерехтіло й гуділо на рівні чуттів. Приміщення тісне, наповнене запахом сухих трав, старого паперу та ще чогось... важкого. Майже як тлін. 

— Я покажу вам нову партію з Еріма, — забелькотів господар і провів Вальдена за вітрину. 

Я відступила трохи назад, наче просто озираюсь. Вальден кинув на мене погляд — короткий, твердий. «Йди». 

Я ковтнула повітря й рушила, ковзаючи уздовж стелажа, поки не знайшла вузький коридор, що вів углиб крамниці. Двері праворуч були прочинені. Затамувавши подих, я прослизнула всередину. 

Тут усе змінилось. Темне дерево. Старий письмовий стіл, підсвічник, плетені кошики, мотки мотузки, книжки. Особисте. Без вітринної вишуканості. 

Я підійшла до столу. Торкнулась першого, що побачила — обгорілого листка з кресленнями символів.
Нічого. Порожнеча. Далі — підняла невеликий срібний кулон.
Ні, не те.


Я ковзала поглядом по речах на письмовому столі — відчувала, як пальці стискаються, серце б’ється швидше, як у пташки, що застрягла у клітці. 

Нічого. Ніяких відчуттів. Лялька з ґудзиками-очима — тиша. Моток волосся, перев’язаний червоною ниткою — порожнеча. Ще один амулет у формі рибини — слизька енергія, але не та. 

Я перевертала предмет за предметом, наче у розпеченому лихоманковому сні, аж раптом — пальці ковзнули по твердій обкладинці. Записник. 

Звичайний, потертий. Чорно-зелений, перев’язаний ремінцем. Я розгорнула його — сторінки шаруділи, ніби шепотіли щось на вухо.
Імена.
Меллін, Сорай, Лірвен…
Навпроти кожного — позначка.
🔻Вогонь.
⛓ Зв’язування.
🌫 Ілюзії.
⚡ Переливання енергії.
Магічні напрямки. Каталог. Людей? 

Мене хитнуло. Світ завмер. У голові стислося, немов хтось зсередини вдарив кулаком у череп.
Спалах.

І я вже не в крамниці. Я всередині.
Підземелля. Сире, темне, каміння блищить вогкістю. Хтось іде — група. Обережно, тривожно. У кожного — ліхтар. Очі блимають від страху.
Раптом — стогін. Крик. Хлюпання.
Цівки крові. Липкі, гарячі, темні.
Тіло падає. Друге зникає в тіні. 

І далі — кристал.
Він пульсує. Великий, темно-фіолетовий, з живим, майже тваринним світлом усередині.
Він манить. Але якимось чином я розумію що тут, у підземеллі  його насправді немає. Я знаю це, як знаю власне ім’я. 

Та він потрібен. Комусь. Тому, хто носить персні. 

Я не бачу обличчя, лише силует.
Але я відчуваю — ця істота хоче влади. Ламає волю, вичавлює душу, випалює все на шляху.
Будь-якою ціною йому потрібен той кристал. 

Мені стало моторошно. Серце стрибнуло в горло, я відсмикнула руки, наче обпеклась. 

Я побігла до вітрин, ковтаючи повітря, як риба на суші. 

— Вальден… — лише губами. Голос не йшов, затиснутий у грудях, як закам’янілий крик. 

Він зустрів мій погляд. Його очі — мов леза. Момент — і він усе розуміє.
Жодного слова не треба. 

Він піднімає руку — і повітря стає, наче ртутне. Від руки несеться спалах. 

Чолов’яга в халаті обертається, тільки щоб з жахом відчути, як тіло зраджує. Рух припиняється. Руки тремтять у повітрі, обличчя перекошене, застрягле у виразі нерозуміння. 

— Контакт підтверджено, — сухо каже Вальден. Дістає кристал зв’язку. 

— Говорить Магістр Брієр. Пункт «Еґреліон». Підозрюваний зафіксований. Потребуємо варти. Негайно. 

Він кидає на мене погляд. Я тремчу. Весь мій світ тріщить по швах. І жодна магія не зашиє його назад. 

Через кілька хвилин.
Крамниця — у кільці варти. Зброя блищить. Лиця суворі. Ніхто не сміється.
— Заберіть його до палацу. В одиночну камеру. Охороняти — як зіницю ока. Я прибуду зранку. Допит проведу разом із представниками поліції. Жодного контакту. Жодного допиту без мене. 

— Так, магістре! 

Він знову подивився на мене. Спокійний, холодний, але в очах — щось... людське. Розуміння. 

— Іди до карети, Ейріно. Все добре. Це… вже не твоя війна.


Я кивнула. Але руки не слухались. Кожен крок — як крізь воду. Та я йшла.