Розділ 41

Я прокинулась — і перше, що відчула, не було ні сонцем, ні теплом постелі, ні запахом ранкової кави. Це було щось інше. 

Відчуття, наче хтось ще досі торкався мене. 

Я лежала на спині, розплющивши очі в стелю, і пульсація спогаду про вчорашній танець не відпускала. Як після глибокого сну, де сниш щось надто реальне, а прокинувшись — не можеш одразу відділити себе від нього. 

Той чоловік. У золотій масці. Його мовчання. Його дотик.
Його рука, яка знала моє тіло, ніби торкалася його не вперше. 

Це відчуття не могло бути помилковим. Це був він. Я відчувала це... якимось внутрішнім брієрометром — дурним, ненадійним, але вчора він завив як тривожна сирена. 

Брієр.
Але ж ні. Це не міг бути він. Він же... не міг. Не мав. 

Золото. Маска. Той самий відтінок, що на моїй сукні. І слова — «Гарна сукня». Це ж був комплімент, але звучав... так, ніби він був її творцем. Ніби сам обрав її. І руки... Руно, ті руки... Хто ще міг так тримати мою талію?
Але ж... 

У думках калейдоскоп картинок — ті його слова. Що я — ілюзія. Що мої почуття нічого не варті. Що я йому... ніщо. Тоді навіщо було приходити? Навіщо ті поцілунки, ті по-дурному справжні дотики, після яких я не могла дихати? 

Навіщо той танок?
Що йому від мене потрібно? 

Я сиділа в ліжку, обійнявши себе руками, наче це могло захистити мене від усього, що всередині. Я не могла зрозуміти нічого. Він — наче блискавка в моєму житті. Спершу — холодна зневага. Потім — вогонь. І знову — тиша. А тепер… маска. 

Я заплющила очі. І згадала. Не просто слова. Не просто дотики. А злість.
Так, він розбудив у мені те, що я намагалася втопити. Ту частину, яку я ховала під шаром усмішок, чемних відповідей і політичних заручень.
Він знову відкрив у мені… мене.
Але чому?
Що він хоче? 

Може, я просто схиблена. Може, все це вигадки, навіяні шампанським і довгими ночами. 

Але тоді чому моя шкіра досі палає від того поцілунку? 

І чому, коли я думаю про нього… я не знаю, чого боюся більше — того, що це був він. Чи того, що — ні.



Я з’явилась у їдальні, наче нічого не сталося. Начебто я просто голодна. Начебто нічна феєрія — з масками, дотиками, поцілунками, здогадками й поглядами — це лише мрія, яка вже розчинилась у ранковому повітрі. 

Ейдана з Карою ще не було. Можливо, вони ще відсипаються після вчорашніх танців . Я приїхала рано, і їх не застала — може, й на краще. Я сподівалась просто... випити кави. Просто сісти й переварити хаос. 

Але світ вирішив, що мені не вистачає шоу. 

Щойно я ступила через поріг — у гамірному залі, де ще хвилину тому лунав сміх і стукіт посуду — запала тиша. Справжня, густа, така, в якій можна було почути, як тремтить ложка в чиїйсь руці.
І всі — всі — повернулися до мене.
Ага. Сюрприз. 

Я зробила кілька кроків уперед, тримаючи голову рівно, як навчилася після знайомства з родиною Сіртанів. 

Тоді, на їхньому прийомі, я вже зрозуміла, як це — коли тебе роздягають поглядом. Тепер це вже було ніби… стара гра. Гидка, але знайома. 

Очевидно, після нашої з Таером появи на Балі — про наші заручини дізналися всі. Тепер прямо реально всі. І судячи з реакції залу — всі були шоковані. А дехто навіть обурені. Очевидно, серед них були дівчата, які ще вчора мріяли про титул нареченої Таера. Ха. Удачі вам із цим. 

Натовп переді мною раптом розступився, ніби я була не дівчиною, а якоюсь королевою, яка несе суд. І саме тоді з’явився Таер. 

Він ішов, упевнено, з тією самою зухвалою посмішкою, з якою міг би йти в бій, знаючи, що переможе. Його погляд ковзнув по мені знизу вгору — оцінив, зупинився на очах. І я, руно забирай, ледве не всміхнулась. 

Він підійшов близько-близько, обійняв мене за талію — легко, але володіючи. Ні на мить не забуваючи про нашу гру. 

— Ну що, кохана, — прошепотів він мені майже на вухо, але так, щоб усі могли бачити цю інтимність, — дозволь я врятую тебе від поглядів цих шакалів?
Я підвела на нього очі. У них — блиск. Гра. Іронія. Можливо, навіть захват від своєї ж репліки. 

— Буду тобі вічно вдячна, — відповіла я тихо, з тим самим відтінком сарказму. 

Він повів мене залом, притискаючи до себе, і в ті секунди я відчула щось схоже на вдячність. Щось схоже на захист. 

Хай він і фейковий. Але зараз — мені цього вистачало.



Ми сіли за стіл. Той самий, біля вікна, де зазвичай сиділи ми з Ейданом й Карою. Тепер я сиділа з нареченим. Нареченою. Майже актрисою. 

Таер одразу взявся до справи — мовби справжній сніданок для нього був не їжа, а можливість пустити в зал нову серію свого саркастичного шоу.
— Ну що ж, — промовив він, розгортаючи серветку так урочисто, наче це була королівська грамота, — скажу відверто: я очікував від цього балу більше. Минулого року було пафосніше. Музика — банальна, десерти — на троє з плюсом. І де ті знамениті танцювальні поєдинки ? Я думав, хоч хтось знепритомніє на сцені. 

Я зробила вигляд, що зацікавлено мажу булку маслом, хоча внутрішньо ледь стримувалась, аби не розсміятись. 

— Зате  була одна особлива сцена. Прямо на танцювальному майданчику, — обережно кинула я, не піднімаючи очей. 

— О, ну так, — хитро всміхнувся він. — У головних ролях: золота сукня, невідомий кавалер і безнадійно ревнивий жених, який раптом забув, що вони заручені лише для виду. 

Я нарешті глянула на нього. Його очі блищали від задоволення. Не злість, не біль — ні. Він просто... насолоджувався тим, як виводить мене з рівноваги. 

— Хіба ревнував? — запитала я тихо, крізь напівусмішку. 

— Я? Та ні, — відповів він, ковтаючи каву. — Просто хотів переконатись, що всі побачили, хто тут головний мисливець. Хоча, чесно кажучи, я навіть зацінив. Після твого танго із тим чолов'ягою у золотому  на мене весь вечір кидали заздрісні погляди. Один студент навіть руку до серця приклав, коли ти поверталась за мій стіл. 

— Ой, лишень не помер, — буркнула я. 

— Якщо й помер, то щасливим, — підморгнув Таер. 

Я зітхнула й відкинулась на спинку стільця. Театральність цього ранку трохи допомагала не думати про інше — про маску, про руки, про "гарну сукню", про дотики, що досі жили на моїй шкірі.
Але я все ще була тут. З Таером. І вистава тривала.


Ми ще тільки доїдали сніданок, коли в їдальню влетіла вона.
Маріла. 

Її появу завжди супроводжував шлейф духів, натягнута усмішка та дві мовчазні дурепи, які кивали головами на кожне її слово так, ніби від цього залежало існування їхньої родини. 

Вона наближалась до нашого столу, мов королева, що йде брати своє.
— Таере, — її голос солодкий, як зацукрована слива, — ти був, як завжди, бездоганний вчора. Хоча, якщо чесно, очікувала, що побачу тебе в парі з кимось… більш витонченим. 

Її погляд ковзнув по мені, мов лезо. Зверхній, холодний, з вишуканою зневагою, яку вона, мабуть, тренувала перед дзеркалом. 

Я повільно поклала чашку.
— Справді? А мені здавалося, твій власний наряд учора був із категорії «цирк виїжджає», — спокійно відповіла я, не поспішаючи. 

— Цирк, кажеш? — її посмішка затремтіла. — Принаймні мій партнер не фліртував із кимось у масці посеред залу. 

— О, моя дорога, — я нахилилася трохи вперед, — уяви, як треба запалити зал, щоб навіть той, хто в масці, не встояв. 

— Можливо. Але дехто тут просто любить увагу. Не дивно, якщо врахувати… ну, походження. 

Я ледь не пирхнула.
— Ну, я хоча б не люблю пнутись із шкіри, щоб за когось прикидатись. У мене, знаєш, природній шарм. 

— Хіба? — Маріла поглянула на Таера. — Таере, ти ж завжди цінував елегантність і стриманість. Не думаю, що тобі цікаві ті, хто грає на публіку. 

Таер на мить завис. Потім з посмішкою, яка вже передбачала фінал сцени, обвів нас поглядом і, наливаючи собі ще чаю, мовив:
— Маріло, якби я цінував стриманість, ти не стояла б зараз перед моїм столом. 

Її обличчя перекосилось. Її дві мовчазні подружки навіть завмерли в своїх поклонних кивках.
— Що ж... Сподіваюсь, вам буде весело, — прошипіла вона, розвернулась і пішла, чиркаючи підборами по мармуровій підлозі з таким гнівом, ніби хотіла вирізати по ній прокляття. 

Я видихнула й зустрілась поглядом із Таером.
— Це було жорстоко, — хихикнула я. 

— Тільки трохи, — усміхнувся він, ковтаючи чай. — Але скажу чесно, я ще ніколи не був настільки... вражений своєю "нареченою". 

Я підняла брову.
— Що, сцена ревнощів тебе збуджує? 

— Скоріше сцена тріумфу. Ти не ховала ікла. І знаєш — це личить тобі. 

Я засміялась, щиро, з глибин, так, що люди за сусідніми столами знову почали оглядатися.
Мені було байдуже.
У цьому театрі, схоже, я вже не просто статистка.


Після сніданку, після лекції, після того, як Таер знову щось бовкнув про розклад наших фейкових побачень — я знала. Час вийшов. 

Я більше не могла відкладати.
Це було, як тягар на грудях. Важкий, нестерпний. Я ловила себе на тому, що майже не чула слів викладача, що писала щось у зошиті й не розуміла — що саме. Я думала лише про одне: Семюель учора. Його очі. Той погляд. Як лезо в спину. 

Образа. Розчарування. Ще трохи — і він почав би зневажати мене. А цього я не могла допустити. 

Я маю йому сказати. Пояснити. Він має знати, що я — не зрадниця. Що це все — гра, роль, брехня, яка мені не подобається не менше, ніж йому. 

Я вийшла на двір. Січневий вітер одразу вдарив у щоки, холодний і безжальний, як його мовчання на балу. Я щільніше закуталась у плаща, втягнула підборіддя й вирушила в бік парку. 

Місце, де він завжди любив сидіти, здавалося мені зараз єдиним де я можу його знайти. Втім, я не була впевнена, що знайду його там. Але мусила перевірити. 

Я йшла швидко, серце калатало, долоні мерзли від напруги. В голові — репетиція слів, які я могла б сказати. "Це не так, як ти подумав", "Я не хотіла", "Я все ще…" — все це звучало фальшиво, ніяк не лягало на язик. Бо правда така складна, така заплутана, така… 

Я вийшла на алею, обійшла лавку біля фонтану, минула скульптуру — і от, дерево. Те саме. Високе, гіллясте, зі зламаною гілкою з лівого боку — як шрам. Його улюблене місце. Його притулок.
Я зупинилася.


Він був там. 

Сидів під своїм деревом, як завжди — трохи нахилившись уперед, лікті на колінах, погляд десь у далечінь.
Я зупинилася, як дурепа, що раптом забула як ходити. Потім зібрала себе докупи, зробила вдих, крок… ще один… і підійшла ближче. 

— Семюель, — прошепотіла я тихо. 

Боялась, що голос зрадить мене і зламається, як віконне скло під бурею. 

Він не озвався одразу. Лише сидів мовчки, не зрушивши з місця, ніби не почув. А потім… повільно підняв голову.
Його очі більше не були знайомими. 

— Я думав, що ти не така, як інші, — сказав він, тихо, але безжально, як лезо, втиснуте під ребра. — Не закохана у мене — я це розумію. Так буває. Не винна. Але Сіртан?.. 

Я опустила очі. Слова боліли сильніше, ніж якби він кричав. 

— Після того, що він зробив… після того, як він мало не силою… — він не договорив. — І після того, як я… я ж натовк йому тоді пику, пам'ятаєш? І що? Все одно він отримав своє. Заручини. Тебе. 

Я вже майже не дихала. Горло стискало, як зашморг, серце билося так, ніби вирішило втекти з грудей. Але я мусила… 

— Це не те, що ти думаєш, — прошепотіла я. — Це фейк. Це… я просто допомагаю Таеру. По-дружньому. Щоб він здихався всіх тих дівок, що на нього вішаються. Це вистава. Це… 

— Вистава, — перебив він. — А я що? Глядач? 

Він подивився на мене ще раз. Коротко. Байдуже. І водночас так, що всередині все похололо. 

— Я був про тебе іншої думки, Ейріно, — сказав він. — І мені шкода. 

І просто пішов. Без ще одного слова. Без ще одного шансу. 

Я стояла, наче після бурі, коли все навколо цілісіньке, тільки ти всередині — в руїнах. У голові гула тільки одна думка: він не повірив. А я так сподівалась… 

Я стояла, і дивилась йому вслід, і не плакала лише тому, що здавалося — більше не вмію. У роті було гірко а на душі паршиво.