Розділ 40

Настав день Балу. 

Академія просто злетіла з котушок. Дівчата сновигали коридорами, мов синиці після грози — стривожені, розпатлані, в блискітках і на межі нервового зриву. Вони роздмухували сукні, як вітрила, вираховували кроки на підборах, змушували косметику триматися на обличчях, що давно кричали про допомогу. 

Деякі ходили в масках з самого ранку — бо, бачте, треба звикати, треба натренувати загадковий погляд крізь мереживо. Інші носили свої прикраси у коробках, як коштовні трофеї — раптом хтось поцупить? А ще були такі, що плакали під дверима майстерень, бо вчорашнє замовлення їм зіпсували: не той відтінок, не той фасон, не той настрій. 

А я?
Я сиділа біля вікна й пила вже третій кухоль ромашкового чаю, ніби він міг дати мені хоч якусь відповідь. 

Насправді я не знала, чого чекати.
Цей бал був як кіт у мішку: або все пройде добре — або ж просто зірветься мені в обличчя. Останнім часом життя моє складалося переважно з другого варіанту. 

Бо що в мене було? Фейкові заручини. Таємниці, які пекли пальці. Чоловік, якого я не розуміла. Минуле, яке ще не відпустило. 

Невже Бал — це лише чергова сцена в цій виставі? Ще один вечір, де я маю вдавати, що все добре? 

Чи, можливо… щось зміниться?
Можливо, хоч раз — хоч раз! — усе піде не за сценарієм, не як треба, а як хочеться. 

Але я не сміла на це сподіватися.



--- 

Почалось усе з ванни.
Першою занурилась Кара — з шипучими сіллю, з ефірними оліями, що пахли лавандою і перцем. Вода мерехтіла, як амета, і Кара плавала в ній, мов русалка, що готується захопити сушу. Вийшла вона вся в парі, загорнута в пухнасте рушнище, з обличчям переможниці, що підкорила цей день ще до початку. 

— Твоя черга, мила, — кинула вона, підморгнувши. — Станеш золотою сиреною. Головне — не потопи когось одним поглядом. 

Я пірнула в теплу воду й нарешті відчула, як тіло розслабляється. 

Парфум з ароматом сандалу — справжній. Вишуканий, терпкий, трохи пряний, як нічні шепоти в темних коридорах. Я нанесла його на шию, за вухо, на зап’ястя — туди, де б’ється пульс. Там, де найвразливіше. 

Кара вже вдягала свою сукню — фіолетову, із глибоким вирізом, підкресленою талією і хвилями тканини, що спадала мов магічна ніч. Корсет затягував усе зайве, піднімав усе потрібне, і на ній він виглядав як на королеві тіней. Прикраси — масивні, срібні з обсидіаном, одна сережка довша за іншу. Волосся — накручене, блискучі локони спускались на плечі, а чорна маска закривала пів обличчя, залишаючи лише погляд — зухвалий і звабливий. 

— Ну що, золотко, твоя черга сяяти. 

Я вдягла білизну — тонку, мереживну, у золотистому відтінку шампанського, що ніби танула на шкірі. 

На ноги — золоті туфельки з гострими носами, на підборах, таких високих, що кожен крок був заявою: я йду, дивись під ноги, бо згориш.
Сукня... Руно, та сукня. 

Вона спадала водоспадом з найтоншого шовку, грала світлом і тінню, ніби жива. Вона дихала разом зі мною. Верх облягав тіло точно по фігурі, а низ — мов хмара сонця в русі.
На шиї — кольє з великим ізумрудом у центрі, обрамлене діамантами та ельфійським візерунком. На вухах — золоті каффи у формі крил, інкрустовані зеленими камінцями, як свіжі сльози весни. 

— Якщо сьогодні хтось і затьмарить принцесу, — озвалась Кара, дивлячись на мене з усмішкою, — то це буде моя наречена-друїдеса в золоті. 

— Дякую, кохана. Якщо хтось і виживе сьогодні — то тільки з нашого дозволу. 

Ми подивилися одна на одну, мов союзниці перед битвою. Бал ще не почався, але серце билося, ніби ми вже стояли на його арені.
Готові. 


У двері тихенько постукали. 

— Пані Ейріно, — почувся голос слуги. — Карета готова. Чекає біля воріт. 

Я кивнула, вдихнула глибше, ніби цим ароматом могла набратися сміливості, й повернулася до Кари:
— Поїдемо разом? 

Кара поправляла сережку, глянувши на себе в дзеркало. Усмішка з’явилась на її обличчі, і я одразу зрозуміла — щось тут не так. Вона зробила крок до мене і, стишивши голос, шепнула:
— Я йду з Ейданом. 

Я кліпнула. Раз. Другий. Не те щоб це було шоком… але чомусь трошки неприємно що дізнаюсь тільки зараз. Мені навіть не потрібно було нічого казати — вона побачила все в моїх очах. 

— Гей, — сказала вона м’якше, — ми ж тепер квити, так? У тебе таємниця з Таером, у мене Ейдан.
Він... ну, він сказав, що хоче зробити все по-справжньому. Найняв карету. Я не хотіла казати раніше, сама не була певна… 

— Все добре, — посміхнулась я. — Просто… могла б поділитись. Але, так, квити. 

— Удачі тобі, золота. І якщо він тебе хоча б трохи образить — я зроблю з нього золоту відбивну. 

— І тобі удачі, фіолетова спокуснице. 

Ми обійнялися, трохи довше, ніж зазвичай. Бо кожна йшла у свій вечір — і не знала, яким він буде. 

Я вийшла з кімнати, спустилась вниз і пройшла крізь хол. Було тихо, тільки звук моїх підборів відлунював у камені. 

За воротами вже чекала карета — чорна, з гербом Сіртанів на дверцятах, оздоблена золотими деталями. Коні були темні, мов ніч, з золотими вуздечками. 

І біля неї… стояв Таер.
У білому камзолі, ідеально сидячому на його високій, підтягнутій фігурі. Біла маска прикривала пів обличчя, залишаючи оголеним хижий вигин губ і сильну лінію щелепи. Волосся було прибране назад, а очі — ті самі насмішкувато-іскристі очі — дивились на мене. 

Я ступила назустріч йому, золотий шовк моєї сукні м’яко шурхотів по кам’яній доріжці.


Він подав мені руку — сильну, впевнену. Я обережно ступила в карету, притримуючи сукню, щоб не зачепити золотий поділ. Сіро-золотисте світло ламп зачепило його білу маску, і я на мить відчула, ніби стою поруч не з Таером, а з кимось із снів.