Розділ 39

Я прокинулась ще до світанку. Тіло вирвалося зі сну, мов із пастки, залишивши мене лежати втупленою в стелю й міцно стискати край простирадла. У кімнаті панувала тиша, лише годинник на стіні монотонно цокав у скроні, ніби вистукував: «Ти все ще тут. І ти все ще дихаєш тим, хто тебе майже зламав».

Учорашній візит Вальдена Брієра висів перед очима, як на стрічці. Його палаючий погляд, який пробивав наскрізь. Його низький, злісний голос. Його руки... губи...

Я лютувала на себе за те, як тіло тремтіло під його доторками. За те, що не змогла вдарити, закричати, розбити вазу об його голову. Бо в той момент я згоряла й здавалася, хоч усередині все волало про небезпеку.

Він прийшов, принизив, привласнив — наче річ, яку колись забув і раптом згадав. І найгірше те, що я знову дозволила собі відчувати. Бо я ж наречена Таера Сіртана! Я мала бути зібраною й виваженою леді, а не дурепою, яка розривається від поцілунку свого катівника.

Провівши пальцями по вилиці, ніби намагаючись стерти спалену пам’ять доторку, я прошепотіла:

— Забудь. Сьогодні новий день. А завтра — Бал.

*******

Я саме вдягала халат, коли двері розчахнулися так, ніби їх знесло бойовим заклинанням. У кімнату влетіла Кара — розпатлана після вихідних у батьків, із поглядом, що міг би спопелити мене на місці.

— Ти що, здуріла?! — викрикнула вона, прямуючи до мене, мов буря. — Тиждень тому ти рюмсала мені в плече через Вальдена! Клялася, що ніколи більше — а тепер?! Заручини?! З ТАЕРОМ СІРТАНОМ?!

Я важко сіла на край ліжка. Серце калатало, а руки тремтіли.

— Кара, я...

— Ні! — вона підняла палець, перебиваючи мене. — Ти навіть словом не обмовилася! Я приїжджаю, думаю — попліткуємо про професора, а в коридорі мені одразу: «Ой, вітаємо подругу майбутньої леді Сіртан!» Ти уявляєш моє обличчя?!

— Я просто не знала, як тобі сказати, — прошепотіла я, опустивши очі.

Я ж не могла зізнатися, що моє серце зараз більше схоже на полігон, ніж на орган. Кара зітхнула, сіла поруч і вже м'якше взяла мене за руку.

— Я ж твоя подруга, Ейрі. Ти довіряєш мені страхи, а тут — мовчиш...

— Мені страшно, Кара. І боляче. Я просто розгублена, — чесно мовила я.

Вона похитала головою й раптом перевела тему:

— Добре, розберемося пізніше. А зараз до справи! Ти взагалі пам’ятаєш, що завтра Бал-карнавал?!

Кара зашурхотіла пакунками й з тріумфом витягла неймовірну фіолетову сукню, розшиту сріблом, туфлі та чорну маску з пір’ям.

— Погляд короля, музика, маски, поцілунки опівночі... — захоплено вигукнула вона.

Я застигла, а потім у жаху схопилася за голову:

— Руно... Я нічого не маю.

— Що? — Кара здивовано кліпнула.

— У мене немає ні сукні, ні туфель, ні маски! Нічого! Я зовсім забула через ці заручини й... і все решту!

Кара повільно витріщилася на мене:

— Ти серйозно? Ейр, майстерні перевантажені, оренда розібрана ще минулого тижня! Ти ж виглядатимеш, як прислуга на тлі Сіртана! Так давай швидко до Таера! — осяяло Кару. — Хай викручується завдяки своїм зв'язкам, щоб його наречена сяяла!

Через пів години ми сиділи за кавою й гарячково обговорювали варіанти, коли в двері раптом різко постукали. На порозі стояв кур'єр у темному одязі зі срібною емблемою. Він мовчки вручив нам велику коробку, обгорнуту в темно-зелену тканину, і пішов, не назвавши відправника.

— Відкривай! — наполягала Кара.

Я зняла обгортку й підняла кришку. Всередині, на шовковому папері, лежала розкішна золота сукня в богемному стилі — двошарова, із прозорою тканиною, що сяяла, мов дорогоцінний пил.

Під нею виявилися мереживна білизна кремово-золотого кольору, витончені туфлі на підборах та мереживна маска.

— Вау... — прошепотіла Кара.

Але справжній шок чекав у малій коробочці: золоті каффи у вигляді ангельських крил із дрібними смарагдами та масивне кольє зі смарагдом у центрі в діамантовому обрамленні.

— Це ідеально підходить під колір твоїх очей і шкіри, — протягнула Кара, роздивляючись прикраси. — Ну... це точно Таер. Логічно, він потурбувався, щоб його наречена не осоромила його на балу перед королем.

— Добре, що він потурбувався, — я обережно доторкнулася до тканини, відчуваючи дивне колочення в грудях. — Мені навіть не довелося йти до нього й просити.

— Він не просто потурбувався, він прямо заморочився, — посміхнулася Кара. — Ідеальний хід.

Я посміхнулася подрузі, але коли Кара відвернулася, щоб краще роздивитися маску, я ще раз оглянула порожню коробку.

На самому дні, під шовковим папером, ледь помітно біліла крихітна записка без підпису.

Я непомітно розгорнула її. Там був лише один рядок, написаний знайомим, розмашистим і гострим почерком, який я стільки разів бачила на дошці в аудиторії:

«Золотий тобі пасує більше, ніж бордовий. Чекаю о півночі біля фонтану».

Подих перехопило, а по спині пробіг крижаний сироп.

Це був не Таер?