Розділ 39

Я прокинулась ще до світанку, немов тіло саме вирвалося зі сну, як із пастки. 

Лежала, втупившись у стелю, стискаючи край простирадла. У кімнаті було тихо, хіба що годинник на стіні цокав мені прямо в скроню — так, ніби час сам мені вказував: “Ти ще досі тут, дурепо. Ти досі дихаєш тим, хто тебе майже зламав”. 

Вчорашнє ввірвання Брієра — ні, Вальдена, хай йому грець — стояло перед очима, як на кінострічці. Його погляд, що пробивав крізь рушник до самої душі. Його голос — низький, злісний, мовби шовк, що душить. Його руки... Його губи.. 

Я ненавиділа себе за те, як моє тіло тремтіло від нього. За те, як я не змогла вдарити, закричати, дати по пиці, розбити вазу об його дурну голову. Бо не хотіла. Бо згоряла. Бо здавалася, хоча душа волала: “Схаменися!”
Але я не схаменулась. 

Я дала йому наблизитися. Дала опікати свої вуста, шию, тіло. Дала принизити, присвоїти, наче я якась річ, яку він забув у клятому кабінеті й раптом згадав. І хоч я боролась, хоч намагалася стриматись — я знову дозволила собі відчувати.
І це найгірше. 

Бо я наречена Таера Сіртана. Бо я мала би бути зібрана, виважена, граційна, як годиться леді. Бо я пообіцяла собі, що вчорашнього більше не буде. 

Але воно сталося. І досі пече.
Серце билося зрадливо — не як у дівчини, що за крок до титулу, а як у дурепи, що досі кохає свого катівника. Я відчувала сором, злість, відчай... і підступну, болючу тугу. 

Я встала, підійшла до дзеркала. Моя шия ще зберігала його слід — не в слідах поцілунків, а в спаленій пам’яті доторку. Я провела пальцями по вилиці — ніби могла витерти спогад, стерти з себе цей гріх. 

"Забудь. Сьогодні новий день. Завтра — Бал." 

І мені треба бути леді. Нареченою Таера. А не тією, що дозволяє собі розриватись від поцілунку викладача.


Я саме вдягала халат, коли двері розчахнулись із силою, гідною бойового заклинання. У кімнату влетіла Кара — розпатлана,  після вихідних у батьків і… з поглядом, що міг би випалити мені душу на місці. 

— Ти що, здуріла?!

Я навіть не встигла нічого сказати — вона вже йшла на мене, як буря, гупаючи підборами по підлозі. 

— Тиждень тому! Ти рюмсала мені на плече через Вальдена! Розмазувала соплі по моїй подушці і клялась, що ніколи, ніколи більше — а тепер?! Заручини?! З ким?! З ТАЕРОМ СІРТАНОМ?! Серйозно?!

Я сіла на край ліжка. Серце калатало, руки тремтіли. Не від неї — від усього. Кара просто стала черговим ударом. 

— Кара… 

— Ні! — вона підняла вгору пальця, наче зараз почне відчитувати мене, як малу. — Ти навіть словом не обмовилась. Я приїжджаю, думаю — побалакаємо, купимо тістечок, попліткуємо про професора-демона, а мені в коридорі одразу: “Ой, вітаємо, подруга майбутньої леді Сіртан!” — Ти розумієш, яке в мене було обличчя?! Моя щелепа досі валяється в коридорі. 

Я криво всміхнулась. Мені хотілося сміятись і плакати водночас.
— Кара, я… просто не знала, як тобі сказати. 

— А сказати ВЗАГАЛІ не пробувала? 

Я мовчала. А що я мала їй сказати? Що мене штурмував Вальден, а я досі ловлю його запах на своїй шкірі? Що мене оглядали на заручинах у маєтку Сіртанів, як кішку на ярмарку — і я навіть не встигла подумати, як зреагувати? Що моє серце більше схоже на полігон, ніж на орган? 

— Це… було раптово, — прошепотіла я.
Кара сіла поруч. Її обличчя трохи змінилось — там уже не було тієї люті, але з’явилась образа. 

— Я ж твоя подруга, Ейрі. Ти довіряєш мені свої сльози, свої страхи… А тут раптом мовчиш. І навіть не знаю, кого з вас я більше ненавиджу — Таера, що тебе “вибрав”, чи тебе, що зробила вигляд, ніби все нормально. 

Я глянула їй в очі. Мої повні сліз, її — зболені, як у людини, яку ти зрадила.
— Я… я просто розгублена, — прошепотіла я. — Мені страшно. І соромно. І боляче. І я не знаю, що робити. 

Кара мовчала кілька секунд, потім глибоко вдихнула, взяла мене за руку.
— Добре. Але якщо ти ще раз зіб’єшся в кутку і мовчатимеш про щось таке масштабне, я викину твою колекцію чайних квітів з вікна. Я не жартую. 

Я слабо засміялась крізь сльози.
— Добре. 

- А тепер до справи! Ти маєш дещо побачити! 

Кара зашурхотіла пакунками так, ніби мала розпакувати скарби з піратського корабля. 

— Ти взагалі пам’ятаєш, що завтра Бал Карнавал? — кинула вона через плече. — Погляд короля, музика, плітки, маски, поцілунки опівночі… — вона захоплено зітхнула, — …і, можливо, трохи скандалів. Обожнюю. 

— Емм… — я зробила вигляд, що намагаюсь витягнути волосся з резинки, але в реальності просто тікала очима. 

— ДИВИСЬ! — з тріумфом вона витягла з сумки сукню. Богині моди, благословіть ту людину, яка її шила. Фіолетова, глибока, як нічне небо після бурі. Корсет вишитий сріблом, декольте — просто кричи «я богиня, вклонись!» А до того — чорна маска з ледь помітним пір’ям, білизна з мереживом (навіщо я це бачила?), туфельки, наче зроблені з антрациту, і прикраси, які б зірвали серце у музейного експерта. 

Я вдихнула. Видихнула. І…
— …руно, — видихнула знову. — Я нічого не маю. 

— Що? — Кара навіть не зреагувала спершу. 

— Я нічого не підготувала на бал. Нічого. Ні сукні, ні туфель, ні білизни, навіть чортової маски! Навіть плану, що робити з волоссям! 

Кара застигла. А потім повільно сіла навпроти мене, як лікар перед дуже невтішним діагнозом.
— Ти серйозно? 

— Я мала… ну… я мала все купити, замовити… я навіть з хотіла з однією кравчинею домовитись! Але потім цей Брієр. І ці заручини… 

— Потім ти забула, що сукня сама собою не з'явиться, — сумно підсумувала вона. — Ейр… 

Я втупилась у килим, у якому раптом стало дуже багато цікавих візерунків. Гостро відчула, як мерзнуть ноги. 

— Це катастрофа, — прошепотіла я. — Усі вже все забронювали. Майстерні перевантажені, оренда — все розібрано ще минулого тижня! Мені навіть нічого немає що перешити! Я виглядатиму, як тінь на твоєму фоні. Ні, ще гірше — як прислуга в парадній формі! А Таер до речі очікує що я буду виглядати пристойно і не осоромлю його! 

Кара мовчки дивилася на мене кілька секунд. А потім її очі загорілись. 

— Так давай швидко йди до Таера і кажи що в тебе халепа!
В нас є трохи менше доби, тож може йому завдяки статусу поталанить. Хай викручується щоб його наречена пішла туди і виглядала так, щоб у Маріли впала корона, а у Брієра — гідність. 

Я кліпала. Моя внутрішня “паніка” ще не встигла перейти у “надія”.
— Сама не розумію як могла забути про зв'язки Таера. 

— Ну от і все! Зараз вип'ємо каву, і підеш до свого мажора, хай поворушить батонами. 

Я засміялась. 

Через півгодини ми сиділи з Карою і насолоджувались кавою з шматочками сиру, та намагалися нашвидкоруч вигадати мені карнавальний образ, як у двері різко постукали. Я і Кара аж здригнулися. 

— Хто там? — крикнула Кара. 

— Посильний, доставка, — відповів чоловічий голос за дверима.
Ми переглянулись. 

— Ти щось замовляла? 

— Ні, — похитала я головою. — А ти?
— Та ні, я б сказала. 

Кара прочинила двері. На порозі стояв молодий хлопець у темному одязі зі срібною емблемою на грудях — поштар. В руках у нього була велика коробка, обгорнута в тонку темно-зелену тканину.
— Це вам, — сказав він і простягнув коробку. 

— Від кого? — поцікавилася Кара. 

— Не знаю. Мені просто передали доставити до цієї кімнати, — знизав плечима. — Все. Гарного дня.
Він розвернувся і пішов, навіть не дочекавшись підпису чи подяки. 

— Що це ще за... — пробурмотіла Кара, закриваючи двері. Ми обережно поставили коробку на стіл. 

— Може, там якась записка? — Я почала оглядати тканину, шукати лист або хоч бирку. Порожньо. Ні слів, ні ініціалів. 

— Відкривай, — не витримала Кара. — Бо я вже горю з цікавості. 

Я зняла обгортку, підняла кришку — і застигла. 

Всередині, на тонкому шовковому папері, лежала довга сукня. Золотого кольору, богемного стилю, двошарова: підкладка з м’якого шовку, верх з напівпрозорої тканини, вишитої нитками, які блистіли, ніби дорогоцінний пил. Сукня немов дихала світлом. 

— Ти тільки подивись... — видихнула Кара. 

Під сукнею були ще пакунки. Я відкрила перший — там лежала вишукана білизна кремово-золотого кольору з найтоншого мережива. У наступному — туфельки: витончені, на підборах, теж золоті, з тонкими ремінцями. 

Маска — напівобличчя, мереживна, з блиском, що пасував до тканини сукні. 

— Це... вау. Просто вау, — прошепотіла Кара. — Але хто?.. 

Я відкрила останню маленьку коробочку. Усередині, на чорному оксамиті, лежали прикраси.
Золоті каффи у вигляді янгольських крил, розшиті дрібними ізумрудами, мов росинки. Кольє — з масивним ізумрудом у центрі, з обрамленням із діамантів і тонким ельфійським орнаментом навколо. 

— Це точно не просто випадкова посилка, — сказала Кара повільно. — Це... особисте. Дуже особисте. 

А я лише мовчала, не в змозі вимовити ані слова. 


— Ну що ж, — повільно мовила Кара, роздивляючись прикраси. — Це ж, напевно, Таер. 

— Думаєш? — я підняла маску, торкнулась тонкої тканини сукні. — Ну… логічно. Наречена ж. Його. Офіційно. 

— Він, мабуть, переживав, у що ти прийдеш на Бал, — сказала Кара, крутячи туфельку в руках. — Ще й такий офіційний вечір. Із королем, з елітою, з його родиною... А тут ти — без сукні. Було б трохи, гм... скандально. 

Я склала руки на грудях.
— Добре, що він потурбувався. Бо я справді зовсім... забула. У мене нічого немає. Жодної прикраси, жодного клаптика тканини. 

Кара кивнула.
— І головне — навіть не довелося до нього йти з цією проблемою. Уяви тільки: ми з тобою ще півгодини тому панікували, що тобі доведеться або з’явитись на балу в простирадлі, або пропустити його зовсім. А тут — бах. Коробка з небес. 

— Ага. Ідеально підібрано. Золотий — якраз до моєї шкіри. Цей камінь, — я підняла кафф, — саме під колір очей. 

— То він не просто потурбувався. Він заморочився, — усміхнулась Кара. — Молодець. Навіть якщо все це фейк — грає переконливо. 

Я зітхнула і обережно доторкнулась до тканини.
— Занадто переконливо.