Розділ 38

Ранок понеділка зустрів мене сонячним промінням, яке вперто пробивалося крізь штори. Я скрутилася під ковдрою клубком, мов равлик, який зрозумів: виходити на вулицю зараз небезпечно. Бо там — реальність. А вона мене зовсім не влаштовувала.

Голова гуділа так, ніби по ній усю ніч гатили молотом. У горлі пересохло, у животі все стискалося від тривоги, а на душі панував суцільний безлад.

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю. Там не було нічого, крім дрібної тріщинки, схожої на розбите серце. Дуже символічно.

Зітхнувши, я потягнулася до годинника. Вісім двадцять сім.

— От халепа... — прошепотіла я.

Лекція з політичних стратегій починалася о дев’ятій. Професор Сейдж терпіти не міг запізнень. Особливо від тих, кого тепер пов'язували з родиною Сіртанів. Ніби мій новий «статус» зобов'язував мене прокидатися під ангельський спів і зі сяйвом над головою.

Натомість я почувалася не майбутньою леді, а вижатим лимоном.

— Треба вставати... — бурмотіла я собі, витягуючи ногу з-під ковдри. — І вдавати, що все чудово.

Коли я допленталася до умивальника й умилася холодною водою, тями трохи додалося. У дзеркалі на мене дивилося якесь непорозуміння: запухлі повіки, розпатлане волосся й темні кола під очима.

— Чудовий вигляд, Ейріно, — прошепотіла я власному відображенню. — Якраз для обкладинки журналу «Аристократія після бійки».

Академічна форма в шафі виглядала надто правильною й навіть глузливою. Я натягнула її чисто механічно, ледь влучаючи пальцями в ґудзики. Думками я все ще була на вчорашньому прийомі. У вухах лунала музика, а перед очима стояв важкий погляд Вальдена.

Нічого. Я ж сильна. Справлюся. Мабуть...

Ці думки дратували мене навіть більше, ніж казенний дзвінок у коридорі, який кликав на лекцію. Чіпляючи сумку на плече, я глибоко вдихнула й вийшла за двері. Попереду чекав новий день, у якому мені доведеться грати чужу роль.

***

Увечері я сиділа в академічному парку під старим платаном, спираючись головою об шорстку кору. Сонце вже сідало, але надворі все ще було тепло.

Довкола вирувало звичне життя: студенти про щось голосно сперечалися біля фонтану, хтось читав на лавках. Але я почувалася так, ніби спостерігала за всіма крізь товсте скло. Щей учора я була звичайною студенткою, а сьогодні — офіційна наречена Таера Сіртана. З усіма цими сукнями, діамантами й публічними оплесками.

Кара ще не повернулася від батьків, Ейдан знов десь вештався, а я просто проспала половину дня й тепер гоняла в голові вчорашній вечір.

Вальден Брієр. Його постать у тіні. Піднятий келих. І очі... Темні, пронизливі й повні люті.

Але чому? Звідки ця лють? Вона ж сам відштовхнув мене. Сказав, що мої почуття йому не потрібні. А тепер дивився так, ніби це я вчинила зраду.

І найгірше — він граф. Аристократ. А я навіть не здогадувалася. Я взагалі нічого про нього не знала: ані хто він насправді, ані чому в його погляді завжди стільки важкості.

Між нами й раніше була прірва, а тепер вона стала просто бездонною. Я притисла долоню до грудей, намагаючись втамувати пекучий біль. Хіба він мав право злитися? Це ж він першим затоптав мої почуття в бруд.

Я закусила губу й заплющила очі. Його жест із келихом усе ще стояв перед очима. Це було схоже на прощання. Остаточне й безповоротне.

***

Я підвелося з-під дерева й повільно пішла до гуртожитку. Тіло наче налилося свинцем.

У кімнаті панувала тиша — Кара ще не приїхала, і це було до кращого. На розмови й співчуття в мене зараз просто не вистачило б сил.

Я скинула плащ, роззулася й прочинила вікно, щоб провітрити кімнату. Потім розклала підручники, заварила гарячого чаю й сіла на підвіконня, спостерігаючи, як вечірнє сонце ховається за шпилями Академії. У голові була повний каша з думок про Брієра, Таера та майбутній бал.

О сьомій вечора я зрозуміла, що більше не можу цього терпіти. Мені терміново потрібен був гарячий душ — щоб змити з себе цей важкий день, фальшиві посмішки й згадку про Брієра.

У душовій було порожньо. Гарячі струмені води обпікали плечі й шию. Я стояла під ними, заплющивши очі, й дозволила сльозам нарешті вийти наружу. Вони змішувалися з водою, і я навіть не намагалася їх зупинити. Хотілося кричати, але голос зник. Сукня з прийому все ще висіла в шафі, а прізвище Брієра досі пекло десь під ребрами.

Вимкнувши воду, я загорнулася в широкий рушник і довго дивилася на себе в запітніле дзеркало.

І що тепер робити далі?

***

Раптом у двері моєї кімнати хтось почав наполегливо й гучно стукати.

— Та йду я вже! — пробурчала я, витираючи волосся й щільніше загортаючи рушник.

Я була впевнена, що це хтось із сусідів прийшов по конспекти. Але коли відчинила двері, слово застрягло в горлі.

На порозі стояв Брієр.

Він виглядав похмурим і темним, а його погляд був настільки важким, що захотілося негайно зачинити двері назад.

— Професоре?.. — здивовано кліпнула я. — Що ви...

— Вже забула, як називала мене Вальденом? — перебив він і різко окинув мене поглядом з голови до ніг.

Його погляд був настільки відчутним, що я лише зараз згадала, що стою перед ним у самому рушнику. Вальден просто переступив поріг, змусивши мене відступити. Я автоматично зачинила двері — чисто для того, щоб нас ніхто не побачив у коридорі.

Серце калатало десь у горлі.

— Що ви тут робите? — тихо видихнула я.

Він підійшов майже впритул, притискаючи мене до стіни, і процідив крізь зуби:

— Що ти утнула, Ейріно?

— Про що ви? — я спробувала тримати голос рівним.

— Не прикидайся! Ти чудово розумієш, про що я! Ти заручилася із Сіртаном?!

Я підняла голову й подивилася йому прямо в очі, хоч усередині все тремтіло:

— А хіба не ви самі від мене відмовилися? Ви ж самі сказали, що мої почуття вам не потрібні! Що це була помилка! А тепер, коли я знайшла когось кращого, ви приходите сюди й влаштовуєте сцену?

Це було сказано зовсім не від розуму — звичайною образою й бажанням зробити йому так само боляче.