Розділ 38

Ранок понеділка зустрів мене безжальним сонячним промінням, що вперто пробивалося крізь важкі штори в кімнаті гуртожитку. Я скрутилась клубком під ковдрою, як равлик, що зрозумів — виходити у світ надворі зараз небезпечно. Бо там — дійсність. А дійсність, якщо чесно, мене не влаштовувала. 

Голова була квадратна. Причому не абстрактно. В буквальному сенсі — ніби мені хтось уночі натягнув на череп цеглу, і вона приросла. 

У горлі — пустеля. В животі — клубок змій. І в душі — тихий, але стійкий розгардіяш. 

Я перевернулась на спину і втупилася у стелю. В ній нічого не було, крім тріщинки, схожої на розпанахане серце. Символічно. 

Зітхнувши, я потягнулася до годинника.
Вісім двадцять сім.
— Мерзенна ти потворо… — прошипіла я в його бік. Лекція з політичних стратегій о дев’ятій.
Професор Сейдж не пробачає запізнень. А особливо тим, кого асоціюють тепер із родиною Сіртанів. 

Так, неначе за статусом маєш автоматично прокидатись із музичним супроводом і сяйвом над головою.
Натомість я відчувала себе не аристократкою. А мокрою серветкою після бенкету. 

— Встати… — бурмотіла я собі, витягуючи ногу з-під ковдри, — зробити вигляд, що жити — не боляче. 

Мої ноги ледь дотягнули мене до умивальника. Холодна вода вдарила в обличчя так, що я навіть не одразу пригадала, як мене звати. 

"Ейріна, — нагадала собі. — Потенційна леді Сіртан. Фіancée. Залишок людини." 

У дзеркалі я побачила опухлі повіки, скуйовджене волосся, темні кола під очима і вираз "вбийте мене — і не затягуйте". 

— Чудово виглядаєш, дорогенька, — прошепотіла я відображенню, — гідна обкладинки журналу Аристократія після бійки з життям. 

У шафі — уніформа. Академічна. Глузлива у своїй правильності. Ніби натякає: "Одягни мене, і прикинься, що все гаразд". 

Я натягла її мов автомат. Пальці плутались у ґудзиках. Губи стиснулись в лінію. Серце ще не забуло вечір. Погляд ще бачив очі Вальдена.
Нічого. Я ж сильна, правда?
Правда?.. 

Мене це питання дратувало більше, ніж дзвоник у коридорі, який сповістив: час виходити. Іти крізь натовп, тримати спину рівно. Усміхатись, коли хочеться кричати. Робити вигляд, що все під контролем. 

Я взяла сумку, глибоко вдихнула — і вийшла за двері. 

В новий день. У якому треба бути не собою — а тією, ким усі очікують тебе бачити.



----- 

Ввечері я сиділа під старим платаном у парку академії, витягнувши ноги й спершись спиною до шорсткої кори. Сонце ще досі гріло лагідно, але голова залишалась холодною. І порожньою. І важкою, мовби думки важили по кілька кілограмів кожна. 

Навколо — знайомий гамір. Студенти снували, хтось голосно сперечався біля фонтану, хтось ховався в затінку з книжкою. Але я — була ніби крізь скло. Відділена від усього цього звичного світу, у якому вчора ще була просто студенткою, а сьогодні — наречена Таера Сіртана. Офіційно. У сукні. З кольє. Під оплески. 

І, як не крути, це вже не просто романтика чи вигадка. Це — реальність. Гірка, солодка, слизька, як мед на лезі ножа. 

Кара ще  не повернулась від батьків, до яких їздила на вихідні. Ейдан, як завжди, десь блукає, постійно невловимий. А я… Я проспала майже половину лекцій. І нічого, окрім прокрастинації, від того не отримала. 

Хоча ні. Отримала. Пекуче, нестерпне, повторне прокручування у голові прийому. 

Вальден Брієр.
Його постать у тіні. Його келих, піднятий у мій бік. Його очі.
Темні. Пронизливі. Повні… чого?
Лють.
Так. Це була лють.
Але звідки? Чому? 

Я обіймаюся з Таером — так, офіційно. Але Брієр… Той погляд був не байдужий. Він горів, мов старий пергамент, який спалахнув від іскри.
А тепер — він знає. 

Знає, що я наречена Таера. Що я тепер частина Сіртанів. Що я — не з його світу.
Чи, навпаки… Занадто з його світу?
Бо ж він… граф. Вальден Брієр. Аристократ. 

А я навіть не знала цього. 

Більше того — я не знала про нього нічого. Ні звідки він, ні хто він, ні чому ховає погляд у лекційній, ні чому в ньому стільки втоми. А тепер, коли я в його очах лише… 

Чия? Наречена іншого? 

Я притисла долоню до грудей, намагаючись втамувати цей пульсуючий, гарячий клубок емоцій, що розростався всередині. 

"Прірва."

Так, між нами прірва. Ще більша, ніж була. Бо тоді я була просто студенткою. А тепер — вигідна наречена. Політична фігура. 

Я ж нічого не обіцяла. Нічого не говорила. 

Хіба… 

…хіба я не дивилась на нього надто довго? Не затримувала подих, коли його голос лунав на лекції? Не шукала зустрічі очима — хоча знала, що не можна?.. 

І хіба це не він перший відмовився від мене, розтоптуючи у багні мої почуття? 

Чи мав він право тепер злитися? 

Можливо, в тому келиху він потопив не лише своє роздратування, а й… розчарування? 

Я закусила губу і заплющила очі. Образ стоїть чітко, як картина. 

Його очі. Його тінь. Його прощальний рух — як удар. І зникнення. 

Невже назавжди?..


Я встала з-під дерева, ніби викручуючи себе з якогось іншого виміру, де думки були голоснішими за слова. Повільно, наче моє тіло важило тонну, я допленталась до корпусу гуртожитку. 

Кімната зустріла мене звичною тишею. Кара ще не повернулась. Слава небесам. 

Я не була готова до її розпитувань, обіймашок, реакцій. Мене вистачало лише на одне — вижити всередині себе. 

Скинула плащ на крісло. Скинула взуття. Відкрила вікно — нехай свіже повітря провітрює цей кокон божевілля.
Усе робила механічно. 

Розклала підручники. Розгорнула конспект.
Навіть щось записала, аби створити видимість життя. 

Заварила чай. І навіть — о диво — не розлила його. Хоча рука трохи тремтіла.
Поставила чашку на підвіконня. Сіла поруч. Дивилась, як сонце ховається за шпилі Академії. У голові — ні рядка з конспекту, лише мигтіння: погляд, келих, Брієр, Таер, бал, прірва, аристократ...

Чи зможу я колись відмотати все назад? І чи хочу? 

Я глянула на годинник. Близько сьомої вечора. 

Раптом відчула, як тіло просить одного — душу. Ні, не просто обмитися — змити.
Змити весь прийом, змити погляди, змити себе колишню, змити його, Брієра, з-під шкіри. 

Я зібрала рушник і речі, мов ритуально.
Усе ще мовчки, без емоцій, але глибоко в мені щось бурлило. 

Це була не вода — це був попіл.
У ванній було порожньо. Вода впала на шкіру теплою, навіть гарячою. Я дозволила їй обпікати плечі, шию, обличчя. Стояла під струменем, наче під дощем на полі бою. 

Сльози змішувались з водою — я не могла сказати, що саме стікало щоками.
Може, обидва варіанти. 

Я трималась за стінку, дихала повільно. Хочу закричати — не можу. Хочу забути — не вмію. Хочу, щоб усе це виявилось сном. Але ні. Сукня досі в шафі. Сережки досі на столику. І прізвище Брієр ще досі обпечене у пам’яті. 

Вимкнула воду. Обгорнулась рушником. І довго дивилась на себе в запітніле дзеркало. 

Хто ти тепер, Ейріно? І що, руно забирай, буде далі?..

Раптом у двері хтось почав стукати. Не просто стукати — вибивати ритм з терпіння. 

— Та йду я, йду! — буркнула я, зливаючи воду й загортаючись плотніше у рушник. 

Думала, сусідка. Ну, типу: “Ейріно, скинь конспекти, ти ж геній по анатомії драконів”. 

Але коли я відчинила двері...
На порозі стояв він. 

Брієр. У всій своїй похмурій, грізній величі. І з таким поглядом, що, здавалося, двері самі мали би закритись від сорому. 

— Професоре? — я кліпнула. — Що ви…
— Вже забула, як називала мене Вальденом? — перебив він, різко оглядаючи мене згори донизу. Його погляд фізично відчувся на шкірі, і я раптом згадала, що стою в одному лиш рушнику. 

Він мовчки увійшов, наче це була його кімната. А я автоматично зачинила двері. Щоб… ну, щоб…Не знаю чому. Просто — щоб його не побачили.

Серце билося скажено. У скронях стугоніло, наче готувалися до катастрофи. Дивитися на нього було боляче.
Говорити — ще гірше. 

— Що ви тут робите?.. — видихнула я.
Він різко обернувся, наблизився, й, натискаючи на мене тілом до стіни, прошепотів майже лагідно — та це лагідність була схожа на лезо по горлу:
— Що ти утнула, Ейріно? 

Я підібралася.
— Що ви маєте на увазі? 

Його щелепа зводилась.
— Не зли мене. Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі! 

Знала.
— А хіба це не ви… — я підняла голову, дивлячись йому прямо в очі, хоча всередині все стискалось. — Ви ж самі відмовились від мене, сказали, що вам не потрібні мої почуття. Що все між нами було помилкою.
А тепер, коли я знайшла… когось кращого — ви тут влаштовуєте драму? 

Це було навмисно. Дешева мстивість з присмаком болю.

Я хотіла зробити йому боляче. Хотіла хоч якось зрівнятись у цій грі. Але його очі...
Змінились.

У них спалахнула лють. Він повільно підійшов і різко взяв мене за підборіддя. Його пальці вгрузли в шкіру, але я не одвернулась. 

— Кращого? — хрипко мовив він. — То ти тепер майбутня леді Сіртан. Продалась за титул?

Я аж захлинулась у відповідь.
— Тобто мене принизив ти, а я — продалась? Та як ти… 

Я сіпнулась, хотіла вирватись, але він був непохитний, як скеля. Його тіло — ближче. Його дихання — в моє вухо:
— То ти вирішила пограти зі мною? 

Я не встигла відповісти.
Навіть пискнути.
Його губи впилися в мої — грубо, без попередження, без дозволу. Його руки — без запрошення — торкнулись стегна, ковзнули вгору. 

Все горіло. Я — горіла. І не могла дихати ні тілом, ні душею. 

Я намагалась пручатись, шалено шукала хоч краплю сили. Але він тримав міцно, надто міцно. 

Моє тіло зраджувало. Бо ця грубість, цей шал, це… Це те, що снилось мені ночами. Те, за чим я сумувала, те, що мене вбивало. 

Його поцілунок був жорстокий, болючий, пекучий, але я відчувала — він теж у цій пастці, разом зі мною. 

І тоді — різко, як перерване сновидіння — він послабив хватку. Я відсахнулась, дихаючи, наче після підводного занурення. 

— Вийдіть... — прошепотіла. — Я… Я наречена Таера Сіртана. Ви не маєте права. 

Його обличчя миттєво змінилось.
Очі — як лід, як лезо кинджала.
Він ще мить дивився на мене. І…
Розвернувся, вийшов, грюкнувши дверима. 

Я лишилась на місці. Все ще в рушнику. Із розірваною душею. 

І вперше не знала, чи зможу зібрати себе докупи знову.